Охоронець космічного пилу

Розділ 1

Майже впродовж усього тижня небо було неймовірно ясне та чисте. Хмари наче взяли собі відпустку та вже декілька днів не з'являлись на темно-синьому схилі, рясно всіяному зорями. Де-не-де спалахувало невеличке сяйво: здається, то пролетіла стрімка комета, лишаючи за собою вогненний хвіст. Або, може, й справді трапилось дещо сумне: можливо, запалало якесь небесне тіло від зіткнення з тією самою кометою, від поштовху космічного корабля чи просто загорілось, бо настав йому час зникнути з цього неймовірного обрію.

 

Насправді нічого страшного не відбувалось, однак думки велетенської істоти, що розминала крила, кружляючи серед зірок, були настільки похмурі, що здавалося, ніби зараз вони от-от накличуть дощ, зливу чи навіть лютий буревій.

 

«Щось не так»…

 

«Щось не так»…

 

Істота летіла то повільно, ніби вимахуючись перед невидимим супротивником і хизуючись граційними рухами аж занадто великих для цього крил, то стрімко набирала швидкість і заходила в круте та небезпечне піке, дивом не збиваючи нічого й нікого на своєму шляху.

 

А кого тут збивати? На цій частині неба ніхто ніколи не з'являється: навіть хмари – і ті наче повтікали, не лишивши поза собою ані сліду, ані найменшого натяку на те, що колись вони тут пропливали та ще зовсім нещодавно окропили найближчі малесенькі планетки невеличким рясним дощем.

 

«Щось трапилось… Чому, чому саме сьогодні так тихо та спокійно? Це добре, це надзвичайно добре, однак… Однак незвично».

 

Істота зупинилась і зависла в повітрі. Вона (чи він? чи воно?) розглядала небокрай, що вдалині переливався всіма кольорами веселки, проте складно було не помітити, що синього та рожевого там все ж було найбільше. Ще з ними явно намагався конкурувати зелений, хоча й досі його ледь помітні промінчики ніяк не змогли встати поруч із найяскравішими відтінками. Сяйво не зникало. Воно ніколи не зникає – це одне з тих постійних, незмінних та всім загальновідомих явищ, що існували від самого створення Всесвіту та існуватимуть вічно.

 

Скільки вже минуло часу? Щось так довго… Може, годі витріщатись на веселку, та варто повернутись нарешті додому?

 

«Чаю випити», — невідомо звідки з'явився з непроханою порадою внутрішній голос (чи як там його зазвичай називають?)

 

«Що таке «чай»?», — подумки здивувалась істота та кинула оком на найближчу до неї планету. Здається, це дивакувате слово прилетіло не звідти: там таке не п'ють.

 

Істота різко смикнула головою, відганяючи вже обридлий галас тривожних думок, і тільки-но хотіла злетіти вгору, аж врешті-решт дещо й справді трапилось. Її щось боляче вдарило в праве крило та, судячи з відчуттів, відлетіло трохи далі на декілька метрів.

 

«Камінчик», — видихнула істота з полегшенням і аж раптом почула тихий стогін. Повернувшись у напрямку, звідкіля лунав цей звук, істота не побачила нікого й нічого.

 

— Хто ти? Я тебе зачепив?

 

Істота продовжувала озиратись, поволі просуваючись вперед і намагаючись не рухати крилами, щоб ненароком не завдати шкоди цьому незнайомцеві. Його б ще відшукати… Може, він помер від цього зіткнення? Чи може, все ж таки здалось, і ніхто не стогнав? Може, то справді був лише камінчик?

 

—  Чи є тут хто? —  гучно запитала істота, звертаючись кудись у безодню. — Не бійся мене!

 

«Та кому ти потрібен, щоб ще й боятись тебе!» — знову ввічливо та послужливо підказав той самій внутрішній, чи зовнішній, чи хто його зна, звідки він лізе, голос.

 

Хтось чхнув та знову застогнав, однак було добре чути, що цей стогін намагаються приховати. Істота затамувала подих, прислухаючись, аж поки не почула легке шурхотіння ліворуч від себе. Обережно повертаючись на звук, вона помітила маленьку сяючу кулю та приблизила до неї обличчя.

 

Куля тремтіла — не було й тіні сумніву, що там щось живе. І головне — що воно справді живе, що не загинуло через ці велетенські, та хай же їм грець, крила.

 

«Не кажи так… Вони чудові…», — пролунало десь поруч.

 

Істота завмерла. Той дивний голос до цієї хвилини ніколи не казав нічого приємного — нічого такого, що могло б підтримати чи розрадити в скрутну мить.

 

На очах виступили сльози.

Істота швидко смикнула головою та втерла їх когтистою лапою. От дурня якась! Вперше замість бридких зауважень і надокучливих повчань пролунало хоч щось приємне — та й то недоречно. 

Що чудового в цих крилах, якщо вони ледь не вбили… когось. 

Чи, може, як мінімум покалічили?

 

В істоти аж похололо в серці від цієї думки. Вона уважно придивилась до кулі та побачила всередині свою випадкову жертву. Неймовірно тендітна, з парою рук і ніг, довгими пасмами волосся. 

 

Істота дуже обережно піднесла своє ліве крило до неї та тихо промовила:

— Сідай.

 

Куля різко ворухнулась, знов шалено затремтіла, а незнайомець усередині неї почав робити якісь дивні рухи руками, наче намагаючись відштовхнутись від невидимої стіни.

 

— Сідай, кажу! — наполегливіше промовила істота та схилила голову набік, намагаючись уважніше розгледіти того, хто там так шалено бореться бозна-з-чим.

У ту ж секунду незнайомець завмер. Знов було чути болісне схлипування, від якого істота вкотре подумки облаяла спочатку себе, потім свої крила, однак не відвела стурбованого погляду від сяючої кулі. На горизонті вкотре за цей день згоріла чергова зірка.

Дивний зорепад… Такий рясний.

Незнайомець кинув спроби втекти і якось приречено завис у повітрі. Куля почала потроху розсіюватись.

 

Тепер істота могла побачити того, з ким довелось зіткнутись. Це явно була дівчина.   

 

Вона на мить зосереджено завмерла, ніби збираючи докупи останні сили, та різко провела долонями в повітрі, вкотре вимальовуючи невидимий візерунок. І вкотре нічого не сталося — теперь її куля навіть не смикалась.

Істота обережно піднесла крило прямісінько під ноги дівчини, відчуваючи неймовірне тепло від неї, та наполегливо повторила:

— Сідай!

 

Дівчина похитнулась і якось недолуго опустилася додолу, не втримавши рівноваги. Куля довкола неї неквапливо розсіялась, лишивши після себе золотистий яскравий пил, а сама вона завмерла, ошелешено та налякано роздивляючись незнайомця. 

 

— Не бійся, я не дозволю тобі впасти, — промовила істота, щиро посміхаючись. — Я до тебе спеціально простягнув найміцніше зі своїх крил.

 

Істота жартувала, сподіваючись таким чином бодай трохи розвіяти напругу. Вийшло: дівчина кинула оком на друге крило та невпевнено засміялась. 

 

— Як ти? — спитала істота, уважно оглядаючи її та користуючись цим раптовим розслабленням. — Тобі десь болить?

— Ні-ні, все добре! 

 

Дівчина відповіла аж занадто швидко. Істоту це здивувало та трохи обурило. У поле зору впала права нога дівчини, що якось неприродньо лежала на поверхні міцної луски. Сама ж дивна незнайомка не лишала спроб підвестись, однак щоразу зазнавала поразки в такій, здавалося б, простій задачі.

 

— Де ж добре? — пробуркотіла істота, насилу змушуючи себе не думати про свої дурнуваті крила, через які вкоторе трапилася неприємність.

«От сидів би я вдома, не носився сьогодні між сузір’ями — і вона б не постраждала! Дурень я, от дурень!»

 

— Як тебе звати? — несміливо запитала дівчина.

— Фабіан, — промовила істота, різко виринаючи зі своїх похмурих думок. Щось було в голосі цієї незнайомки: щось таке дивне, зачаровуюче. Мабуть, заспокоююче. Вражало, що це відчувалось навіть зараз, коли вона ледь-ледь промовляла слова чи то зі страху, чи то від болю.

 

Дівчина трохи осміліла та уважно подивилась на Фабіана. Неймовірно міцна луска крил переливалась синім і трохи зеленим кольорами, вона ж вкривала його довгу широку шию та груди, трохи її було і на плечах. Десь внизу за ногами (чи лапами?) аж зносив пролітаючі повз шматки астероїдів довгий кремезний хвіст, однак його було складно розгледіти – надто велика відстань. Під незгасним сяйвом небокраю все тіло нового знайомого випромінювало невеличке сріблясте світло, а великі сині очі з вузькою вертикальною зіницею ніби гіпнотизували. 

Дівчина на хвилину замислилась, чи не скував він її якимось навіюванням, якимись чарами? Може, вона здатна рухатись, і насправді їй лише здається, що після удару її тіло не слухається?

Страшно. Дуже страшно!

Вона затремтіла та відчула аж занадто сильний біль у правій нозі. 

 

Фабіан відігнав від себе думку про те, що через ті крила його знов бояться, і раптово відчув неприродню для себе рішучість. Здивувався… Дуже здивувався!

«Потім розберусь!» — подумки промовив він до себе.  

 

— А як твоє ім’я? — спитав Фабіан.

— Ліара, — тихо відказала дівчина. Вона полишила спроби підвестися, тож тепер майже непорушно сиділа поверх блискучої щільної луски.

— Я дуже радий знайомству. Ти неймовірна, — усміхнувся Фабіан. — У тобі є щось таке… Незвичайне. Але мені дуже шкода, що наша зустріч сталась отак… Скажи мені чесно, що з твоєю ногою? На жаль, я б не ризикував сам оглянути — як бачиш, у мене занадто великі руки, я боюся тобі зашкодити. 

 

Дівчина мовчки зиркнула на нього. Ну а чого він очікував? Що вона кинеться йому розповідати, що і вона теж рада, та щиро захоплена цією чарівною зустріччю? Що вона із величезним задоволенням прогуляється з ним поміж цих зірок та космічного пилу?

«Стій? Ти закохався, чи що?» — промайнуло в голові. Фабіан тихенько розсміявся. Дійсно, що це з ним? Дівчина точно якась чародійка, причарувала так причарувала.

Бідна, сидить налякана, а він тут сам із собою теревені править…

 

— Нога болить, — нарешті відповіла дівчина. — І я не можу злетіти… чомусь… 

Фабіан побачив, як затремтіли її руки. Можливо, її лякає втрата такої важливої навички внаслідок, напевно, травми. Якби він раптово розучився літати чи з якоїсь причини просто не міг би цього робити — точно збожеволів би.

— Більше нічого не болить? — уточнив він. Цікаво, як вона літає? Крил він у неї не побачив, тож можливо, їй потрібна та яскрава куля. — Кажи чесно, це важливо.

 

Дівчина все ще розгублено мовчала. Схоже, чесної відповіді він не дочекається.

Ну що, сам винен! Скалічив цю тендітну особу, тож треба виправлятись.

 

— Я допоможу, довірся мені, будь ласка, — доброзичливо посміхнувся Фабіан. — Дай мені змогу загладити свою провину. Ти ж витримаєш буквально 5 хвилин у польоті? Я візьму тебе в руку, адже крила мені потрібні, щоб рухатись. Буду тримати міцно-міцно, але обережно. Ти не впадеш, і я ніяк тобі не зашкоджу. 

 

Дівчина вагалась. Однак і справді варто десь приземлитись, бо зараз вони просто зависли в повітрі. Якби вона могла просто начаклувати собі ту кулю та полетіти, як зазвичай - все було б добре, але вона не може… Щось, схоже, сталось із нею, після цього страшного зіткнення.

«Та добре, що хоч жива лишилась!» — подумала вона, мимохіть глянувши на цього велетня. Це і справді диво.

 

— Тут недалеко є острівець, він чистий і охайний. Ну що, летимо? — продовжив Фабіан, з усіх сил сподіваючись, що йому вдасться вмовити Ліару. На його радість, вона кивнула. — О, ну то добре!

Фабіан обережно простяг до неї долоню, і пальцем другої руки допоміг дівчині обережно та безпечно залізти.

— Готова? — запитав він. — Рушаємо!

 

Ліара відчула, на якій неймовірній швидкості вони злетіли. Страшно…

Фабіан не збрехав: він і справді поводив себе з нею дуже делікатно й опікувався як міг. 

Він притис свою ліву руку, де дівчина й сиділа, собі до грудей, а долонею правої накрив її зверху, утворюючи надійний купол.

 

— Бачиш каблучку? Якщо зможеш ухопитись, тримайся за неї, — порадив Фабіан, відчуваючи, як нервує його раптова попутниця. 

 

Круте піке — то вони ухилились від якогось астероїда. Сама ж Ліара дуже їх боялась, бо їй було важко рухатись настільки швидко, щоб просто взяти й облетіти таке космічне скупчення.

На якусь мить дівчина відчула порив вітру позаду та швидко вчепилась у каблучку на великому пальці свого знайомого за його ж порадою, але згодом цей протяг зник - Фабіан зібрав докупи пальці та знов утворив той самий надійний купол.

Як і обіцяв, він її тримав міцно.

 

Ліара помітила, що у Фабіана немає фаланги підмізинного пальця на лівиці — от через яку щілину вона відчула той раптовий протяг.

 

Потроху швидкість їхнього польоту зменшувалась, і нарешті дівчина відчула слабкий поштовх — вони приземлились.

 

Фабіан дуже любив острівець, на який вони прилетіли, адже той буквально причаровував своєю красою. Ніжно-блакитний чистий водоспад, біля котрого постійно кружляли місцеві птахи та покльовували смачнющі ягідки неподалік, неймовірне різноманіття темно-фіолетових рослин і безліч багатокольорових квіток. Іноді на світло-рожевому небі з'являлось дещо схоже на веселку. Але не сьогодні.

 

Незважаючи на красу цього простору, Фабіан обрав саме його з більш приземленої причини — острівець просто був дуже близько до місця пригоди, тож до нього не довелось довго летіти.

От цікаво вийшло! Він якраз думав сьогодні сюди завітати, посидіти біля цього вражаючого водоспаду, помилуватись небом, а може навіть скупатись у річці - вона тут теж є, але трохи далі. Однак, пролітаючи повз цього приємного місця, він все ж вирішив, що його настрій аж надто сумний, і не хочеться його нести в цю красу та затишок. 

 

Але все ж приніс… І себе, і свій настрій, і навіть свою випадкову жертву. 

«Треба бути обережним зі своїми бажаннями», — подумки усміхнувся Фабіан сам собі, зазирнув до своїх долонь і вголос спитав:

— Як ти? Все добре?

Дівчина, схоже, нормально перенесла цей нетривалий політ, і по факту, він дійсно не зайняв більше п’яти хвилин. Фабіан повільно підніс руку з Ліарою до берегу біля водоспаду та допоміг їй вибратись на землю. Погляд дівчини був якийсь порожній, ніби вона не розуміла, що з нею відбувається та й наче взагалі не була зацікавлена в тому, щоб хоч щось усвідомити.

«Шок», — коротко пояснив це собі Фабіан.

— Зачекай на мене тут, добре? — звернулася він до дівчини. — Я буду буквально за мить.

І він різко ринув у повітря.

 

Ліара видихнула. Нога болить, незвично болить, а злетіти з якоїсь причини все ще не вдається. Так дивно: вона ж була здатна літати чи не в будь-якому стані, навіть найгіршому, що її друзі дивувались. А тут лише нога… Хай навіть і біль сильний, але їй би долетіти додому, а там вона вже впоралась би з цим.

Раптова хвиля злості охопила її. Ну нащо, нащо треба було вирушати незрозуміло куди? Може, правильно їй все говорили: сиди вдома — і проблем не буде.

 

Але вдома вже несила…

— Ой!

Дівчина відчула різку хвилю судом по всій лівій стороні тіла — на диво, це часто відбувається, лиш варто їй впустити до своєї голови ті «заборонені» думки про польоти.

«Той велетень, напевно, вже вирушив у своїх справах, — подумала Ліара. — Ну то добре. Зараз трохи переведу подих і щось вигадаю».

 

Вона сперлась руками о величезний камінь поруч із собою та спробувала підвестись. Руки не слухались — вона їх майже не відчувала. Якби не біль у нозі та раптові судоми, що свідчили про наявність у неї фізичного тіла, вона б, напевно, подумала, що вже мертва.  

 

Дівчина сіла на каменюку та зрозуміла, що справи кепські. Ну, принаймні вона вже не лежить просто на траві, розпластана та безпомічна. Цікаво, чи є тут хижаки? Що робити, якщо раптово доведеться рятувати своє життя, тікати абощо?

 

Біль у нозі посилився, і дівчина дала собі право розридатись вголос, зіщулившись та закриваючи обличчя однією рукою — бо іншу тримала на тому великому камені, щоб зберігати рівновагу та не впасти.

 

— Гей, ти чого? — почула вона позаду себе здивований вигук. — Я ж сказав, що зараз повернусь.

Це був трохи інший голос, але так само сповнений ніяковості, як у того раптового велетня.

 

Ліара підняла голову та побачила перед собою чергового незнайомця — однак цей принаймні був не набагато вищий за неї. 

Він присів навколішки біля дівчини та наблизив руку до її пошкодженої ноги.

 

— Знаєш, а я маю гарні новини, — усміхнувся він, зазираючи Ліарі в очі. — Це не перелом, але ти сильно забилась. 

Він швидко окинув поглядом все її тіло та продовжив:

— У тебе не тільки нога травмована. Я ж просив сказати чесно, чи болить ще щось?

 

Дівчина ошелешено дивилась на нього. Хто це? І як він так швидко визначив, що з її ногою? Однак, може, він помиляється чи навіть бреше, бо ніякого іншого болю вона не відчуває, навіть ті ж судоми вже минулись.

— А, ти мене не впізнала? — розсміявся той, нарешті здогадавшись. — Це я, Фабіан. Той самий винуватець цієї ситуації. Можна сказати, ти зараз бачиш іншу мою форму, в якій я також міг би стати жертвою страшних зіткнень у просторі… Але такий я літати не можу.

 

Ліара на якусь мить не повірила йому, адже як таке може бути — вона ж зіштовхнулась із величезною істотою, природу та походження якої вона навіть не знала, а зараз бачила перед собою цілком звичайного юнака. 

Не буває таких перевтілень!

 

Однак його голос майже такий самий, як і в того. Лишень той належав велетню, тож був явно гучніший. Мимохіть зиркнувши на його руки, Ліара побачила і ту ж велику каблучку, і відсутність фаланги на безіменному пальці. 

Їй стало страшно. Вона не дуже довіряла незнайомцям, тим паче таким незрозумілим, тож воліла б, щоб він просто лишив її у спокої.

Але проганяти не наважилась. Якщо це справді той велетень — а схоже на це, — і він з якоїсь причини розсердиться, то зможе її розчавити як комаху… Або заподіяти будь-якої іншої шкоди навіть у його цій, як він сказав, «формі». Вона ледь рухається, втекти чи тим паче полетіти не зможе.

 

Юнак тим часом обережно провів долонею над коліном Ліари, та почав робити плавні загрібаючі рухи пальцями в повітрі, ніби забираючи щось. На диво, майже з перших секунд біль і справді почав відчутно зникати. Дівчина спробувала поворушити ногою, і це вийшло.

— Шшш, тихіше, зачекай, — негучно промовив Фабіан, зосереджено продовжуючи свої рухи. — Ще рано.

 

У нозі щось глухо клацнуло. Фабіан різко розпрямив пальці, щось прошепотів, і Ліара відчула приємне тепло. Не було сумнівів — нога здорова. 

Юнак повільно підвівся та, посміхаючись, зазирнув дівчині в очі. 

— Дякую тобі, — ошелешено промовила вона.

— Тобі легше? — спитав Фабіан, ненав'язливо оглядаючи її. Він мав такі ж яскраво-сині очі, як у своїй гігантській формі, але з круглою зіницею, лагідну усмішку та сліпучо-білі зуби. 

Його темно-каштанове волосся ледь-ледь ворушилось під лагідним подихом слабкого вітру. Юнак скинув взуття та ступив босими ногами на фіолетову траву, насолоджуючись її приємною прохолодою. Дівчина ж, як він побачив, була боса — саме тому і йому захотілось звільнити себе від утискуючих черевиків і відчути дотик чарівної природи.

 

Фабіан звернув увагу, що колір його волосся один-в-один такий самий, як і в його нової знайомої. Вони були і зовні дуже схожі: мали по дві руки та по дві ноги, однакову структуру обличчя та тіла в цілому. Її очі були темно-зеленими, навіть смарагдовими, що аж зіницю не було видно — вона ніби потонула в цьому глибокому кольорі. 

 

— А ти взуття взагалі не носиш? — запитав він.

— Нема сенсу, — потиснула плечима Ліара. — Я  ж літаю. 

 

Вона зробила півкроку вперед і набрала повні легені повітря — однак, схоже, щось пішло не так. Ще спроба, за нею — ще одна. Із виразу її обличчя Фабіан зрозумів, що навик польотів так і не вдалось відновити.

Його знов охопив пекучий сором і почуття провини.

«От дурень я, дурень» — подумки вилаяв він сам себе, однак у нього лишалась надія. Він ще там, у невагомості, здогадався, що дівчина не була з ним до кінця щирою.

— Точніше, літала… — приречено видихнула вона. — Нічого не виходить.

 

Фабіан зробив декілька кроків довкола неї, задумливо потер пальцями підборіддя.

— Я можу тебе попросити довіритись мені ще раз? — спитав він.

Ліара не відповіла, але очевидно, що тепер вона не мала того переляканого вигляду, як до цього.  

Фабіан на мить замислився, що саме її заспокоїло: може те, що він зараз не той кремезний велетень, а отже, не лякає її; а може, вона зрозуміла, що він не бажав заподіяти їй шкоди, адже справді зміг допомогти.

 

Тож не чекаючи відповіді, юнак підійшов до неї та почав повільно проводити руками у повітрі понад її головою, потилицею, плечима…

Ліара стояла, не рухаючись. Збоку це справді мало вигляд, ніби він чаклує, робить магічні паси, щось сканує абощо. Ліара на мить пригадала, що багато кого з її знайомих дивували і її дуже схожі рухи, коли вона створювала собі ту таку вже жадану кулю, що допомагала їй літати. Та й не тільки її…

 

Коли ж Фабіан це робив, то відчував кожен м’яз дівчини, кожну жилу, суглоб чи кістку, навіть фізично не торкаючись її тіла. Його долоні майже невпинно то пекли від жару, то різко відчували холод. Щось явно не так. Це від зіткнення?

 

Голова — крижаний холод, зате плечі та руки — жар. Спина — холод, живіт — холод, грудна клітина — палаючий, майже пекучий жар.

Та що ж це таке?

 

— Ти можеш лягти на землю? — тихо спитав Фабіан, усе ще концентруючись на своїх долонях і відчуттях у них. — Не хвилюйся, тут чисто. І мене не бійся, будь ласка, — швидко додав він, відчувши, як плечі дівчини різко напружились. — Я справді хочу допомогти, і повір, це в моїх інтересах.

 

Фабіан галантно притримав її за руку, обережно вклав на спину та сів поруч, продовжуючи свої рухи над тілом Ліари. Сонце сьогодні було в своєму зеніті, але спекою і не пахло. Натомість погода була дуже лагідною, ніжною. Краєм вуха Фабіан почув, як затьохкали пташечки біля водоспаду та посміхнувся. Відчув, що і Ліара розслабилась, тож осмілів і почав активніше шукати джерело цього незвичного явища в ній. Ну з ногою було все ясно, а от що оце за дивина — незрозуміло. 

 

«А може, то все ж не через те, що ти її збив? Вона ж он яка мала, а полізла прям у гирло небезпеки, де літають то астероїди, то такі велетні, як ти? Сама винна! Облиш її, покинь», — пролунав той неприємний внутрішній голос. Дивно, саме на цьому острівці він майже ніколи не докучав Фабіанові. Юнак вирішив не відповідати, навіть не зважати на цю маячню. Якось це вже починає набридати: що за голоси живуть у його власній голові?

 

— Заплющ очі, добре? — попросив він Ліару. — Мені так буде легше.

Дівчина його миттєво послухалась. Схоже, вона не брехала, коли говорила, що болить лише нога, адже зараз він бачив, що її тіло ніби заковане в щось дійсно крижане, а тому втратило чуттєвість. 

«Отже, це моя провина. Все логічно: від зіткнень з чимось важким і міцним, від ударів таке може бути», — подумав Фабіан. 

 

Він і собі видихнув і поринув у відчуття, що отримував через долоні від тіла Ліари. Холод, жар, холод, жар…

 

Дівчина спокійно лежала на м’якій травичці, вже точно знаючи, що вона в безпеці. Їй було незрозуміло, звідки прийшло це приємне та таке бажане відчуття комфорту, захищенності… Може, цей острівець став причиною? Може, тут така атмосфера, що хочеться просто зупинитись і не боятись?

Ніби й логіка тут також є: все найгірше з нею вже сталось, однак зараз є дехто, готовий їй допомогти, незважаючи на її дурість і необачливість. Ну скільки разів їй говорили, не лізти зі своїми польотами нікуди? От і поплатилась… Спочатку крила, а тепер оце.

А що як вона ніколи та нікуди літати більше не зможе?

 

Дічину охопив тяжкий сум, і вона ледь чутно схлипнула, душачи в собі сльози. 

«Тільки б не відволікти його! Може, він допоможе повернути мені вміння літати? Дивно, як таке могло статись?.. Та й нога вже ціла, я ж цілком здорова! А може…»

 

Погана думка про те, що цей юнак лише прикидається хорошим і турботливим, а насправді робить щось жахливе, різко засіла в голові Ліари.

Вона розплющила одне око та косо зиркнула на Фабіана.

 

Але той цього навіть не помітив. Він був максимально зосереджений, щось нечутно шепотів собі під носа, повільно рухав чомусь ледь тремтячими руками, але його очі… Ліара аж задивилась на них. У синіх очах ніби засів цілий світ — настільки був глибокий його погляд. Глибокий і водночас дуже стурбований, уважний, наче Фабіан не помічав нікого та нічого довкола себе, крім власних рук.

 

Раптово він перевів той зачарований погляд на обличчя дівчини, помітив, що вона дивиться на нього та з легким докором прошепотів:

— Ну, будь ласка… Заплющ. Мені так легше.

— Вибач, — видихнула вона та зробила те, що Фабіан просив. Їй стало соромно за свої думки та за те, що вона так безсоромно почала милуватись ним. Ганьба! Ну як так можна?

 

У цю мить вона ніби почала провалюватись у незвичну темряву, відчула легке поколювання в руках і спині та перелякалась.

— Не бійся! — почула голос Фабіана, і юнак вперше з моменту прибуття на цей острів торкнувся її, поклавши руку їй на плече, ніби говорячи «лежи». — Все добре, так і має бути. Довірся, благаю. 

 

Дівчина відчула поколювання та невелику хвилю судом по всьому тілу — крім тієї правої ноги, що лише нещодавно боліла до нестями. Вона хотіла розплющити очі, але щось їй підказало, що поки рано це робити. Долоні ніби наповнились чимось теплим, дівчина відчула, як пульсують подушечки підмізинних пальців. Це ж відчуття повільно підіймалось до зап’ястків, до ліктів, повільно дійшло до шиї, спини, живота, оповило її повністю.

Тепер це було приємно, хоча в грудній клітині щось несамовито тиснуло, а правий бік нив, наче після удару. Це ж саме цією стороною вона випадково влетіла в крило велетенської істоти, тож нічого дивного.

 

— Я маю знов запитати, — почула вона голос Фабіана. — Чи відчуваєш ти якийсь біль чи дискомфорт? Де саме?

Він поклав долоню їй на голову, і вона відчула, ніби щось її змушує, штовхає говорити правду. Не замислюючись, дівчина чесно відповіла на його питання, і вже за мить усвідомила, що біль раптово минувся, а от біля ребер наче застигло щось холодне та слизьке. 

Неприємно, бридко, але було очевидно, що ця гидота десь там, углибині. Фабіан прибрав руку з її голови, і Ліара відчула себе так, ніби вийшла з дивного гіпнозу. Вона перелякалась, розплющила очі та вже підірвалась вставати, але побачила, що довкола долонь Фабіана, що все ще чаклував над нею, розсіювалось ледь помітне сріблясте сяйво — таке ж саме, яке випромінювало все його тіло там, у невагомості, коли вона вперше його побачила.

Ну, принаймні тепер однозначно зрозуміло: цей хлопець і той велетень — одна й та сама істота. 

 

Увагу Ліари чомусь зачепило те сяйво, тож вона, само того не помічаючи, завмерла на місці. Фабіан помітив це, неквапом видихнув і припинив свої рухи. 

— Знаєш, мені, мабуть, треба трохи перепочити, — сказав він дуже винуватим тоном, ніби вибачався. Як же йому було зараз соромно! Він дуже хотів якомога швидше виправити наслідки своєї незграбності та неуважності, повністю вилікувати дівчину, але сил забракло.

Водночас, Ліара подумки гризла себе за необачність, через яку тепер цей сторонній їй хлопець має витрачати свій час і допомагати їй. Однак відмовитись вона теж не наважувалась, адже хто знає, що б вона робила, якби він її просто кинув і не взявся рятувати. Мабуть, вона тепер в боргу перед ним на все життя. 

 

Фабіан неквапом потирав руки, наче робив сам собі масаж.

— Як ти себе почуваєш зараз? — спитав він Ліару, нарешті знов посміхнувшись і уважно поглянувши на неї тими своїми прекрасними синіми очима.

— Дякую тобі, — щиро промовила вона, трохи зашарівшись. — Ти мене буквально врятував…

«Що вона каже? Я її ледь не вбив! Ця дівчина б мала на мене сердитись, а вона ще й дякує. Може, це справжній ангел, який чомусь тимчасово склав свої крила?»

 

Фабіан і не підозрював, що його випадкова метафора була аж дуже близькою до істини…

— Але як ти себе почуваєш? — спитав він знову, ігноруючи її подяку. Власне кажучи, йому було ніяково приймати від неї слова вдячності, тим паче що він ще й не зміг довести свою поміч до кінця. — Нагадую, мені дуже потрібна чесна відповідь. Лише чесна.

 

Він уважно поглянув на Ліару.

— Справді, все добре, — відповіла вона, неквапом прислухаючись до свого тіла. — Але я шокована. Дуже дивно, дуже все незвично.

— Що саме? — здивувався юнак.

— Я не знаю, але я не звикла до таких яскравих відчуттів. Та й взагалі, у мене тривалий час не боліло нічого.

Ліара все не могла підібрати слів, лише ворушила пальцями, рухала то плечима, то руками, трохи прогиналась  в попереку та дивувалась цьому.

Фабіан спостерігав за нею і терпляче чекав.

 

— У мене таке враження, ніби в мені щось ожило, — нарешті підібрала слова дівчина. 

 

Фабіан на мить замислився. Ну він не міг зробити ще гірше, ніж було! Він точно знав, що вилікував її — лише трохи не завершив з отою холодною штукою в грудній клітині. Він точно вміє відрізнити, коли справа зроблена добре, а коли — погано.

 

— Але ці відчуття зараз знайомі. Колись я їх мала. Точно, мала! — вигукнула дівчина. — Зараз я ніби точно знаю, що маю тіло, бо мені тривалий час здавалось, що його просто не існує. Я знаю, це дивно звучить,але…

— Не існує? — нарешті допетрав Фабіан. — Тобто, ти хочеш сказати, що раніше тривалий час не відчувала нічого? Ані болю, ані власного пульсу, ані приємного чи неприємного дотику?

Дівчина здивовано нахмурила брови, замислилась, а тоді кивнула.

 

— Я чув про такий феномен, але зіткнувся з ним ось зараз вперше, — промовив Фабіан. 

— Ти, напевно, дуже втомився? — запитала дівчина. — Я можу щось для тебе зробити?

Фабіан посміхнувся. Яка ж вона добра та люб’язна!

— Просто посидь зі мною, — неочікувано сам для себе відповів він. — Подивись який день гарний! Він вартий того, щоб ним помилуватись.