Охоронець космічного пилу

Розділ 2

Господи, голова зараз лусне, наче стиглий кавун у серпні! І немає значення, що наразі вже кінець листопада… Напрочуд тепла осінь стоїть цього року, аж незвично тепла та справді золота — іноді жовтогаряче листя навіть безсоромно вривається до балкону через відчинене вікно.  

 

Дратує, дратує воно. Ніби нагадує, що світ продовжує бути барвистим, ясравим, у той час поки людство потопає у власному ж лайні та крові.

Замовлення всіма правдами та неправдами закінчене, результат надіслано клієнтові. Можна нормально поспати!

Можна було б… Якби багатоголосу ранкову тишу не потурбував телефонний дзвінок.

 

«Мама».

Досвід дбайливо підказує, що варто відповісти, особливо після вчорашнього ігнорування геть усіх вхідних викликів. 

Мама, напевно, хвилюється, і відверто кажучи, має не лише повне право, а й з добрий десяток вагомих причин для цього. Може й в гості прийти — що, звісно, й непогано, але тоді вона побачить і його ледь протверезілу після вчорішнього концерту одного артиста пику, і цей неабиякий безлад у квартирі. 

 

Шаркаючи ногами підлогою, чоловік подолав кілька метрів до тумби, де лежав телефон, і відповів на виклик:

— Привіт, мам.

— Алексе? З тобою все добре? — стурбований жіночий голос тремтів.

— Угу, — чоловік коротко мугикнув, бо раптова хвиля нудоти змусила на мить замовкнути та зробити глибокий вдих - звісно, відсунувши вбік руку з телефоном, щоб мати цього не почула.

— Чому ти вчора не відповідав? Ми з батьком тобі багато разів телефонували, я вже перелякалась, не знала, що й думати! — жінка торохкотіла, мов із кулемету, ледь підбираючи слова. — Просила ж тебе, багато разів просила не робити так!

— Матусю, просто був зайнятий, — усміхнувся Алекс. Його охопила приємна хвиля вдячності, аж до мурах у тілі. На долю секунди він дав собі право насолодитись цим відчуттям, прикрив очі та знов глибоко зітхнув. Схоже, варто випити холодної води, тоді точно стане легше. 

— Чим ти був зайнятий? Алексе! Що з тобою відбувається?

 

Його мама ніколи не вимагала від цього звітувань чи негайних пояснень. Скільки він себе пам’ятав, вона завжди була на його боці, давала йому право вибору, дозволяла робити помилки та наступати на власні граблі, отримувати досвід у житті самотужки.

Іноді в дитинстві він заздрив своїм друзям, чиї батьки були більш суворі. Він щиро вважав, що саме таке виховання, яке було в їхніх родинах, показує зацікавленість і навіть любов, натомість він же зростає в середовищі, де всім на нього наплювати.

 

Лише коли подорослішав, по-справжньому зрозумів і оцінив, наскільки цінною була та свобода та довіра, що він отримував від батьків усе життя.

 

От і зараз… Мати могла б його, дорослого чолов’ягу, вилаяти. Могла б без попередження ввалитись до нього в гості — адже ключа від квартири вона мала.

Могла б побачити його, неохайного, втомленого, з сильнющим перегаром і червоними очима… Чи взагалі п’яного, п’яного до свинячого хрюкоту — яким-от він був учора.

Він навіть не пам’ятав, як і коли доробив свою роботу, та не міг чесно оцінити її якість. Може, там така дурня, що доведеться переробляти, а то й взагалі від його подальших послуг відмовляться.

 

Однак, саме ця робота вже оплачена — як зазвичай, у всіх традиціях фрілансу.

Можливо, якби він не брав передоплату, взагалі б не міг працювати, виконувати завдання чи так стрімголов мчати, щоб вкластись у дедлайн. Коли гроші вже отримані, їх шкода повертати, тож махнути рукою на задачу не так-то легко.

 

— Мамо, просто працював, — відповів Алекс і попрямував до кухні, по воду. О, як добре, що він завів звичку зберігати кубики льоду для напоїв у холодильнику! — Було багато роботи. Ти ж знаєш, коли я сконцентрований, я нічого довкола не помічаю.

— Не зникай так, будь ласка, добре? — продовжувала жінка. — Ми з батьком хвилюємося! Тато тобі в мессенджер також писав, а ти не відповів, і навіть не прочитав.

 

У цих словах не було ані найменшого натяку на докір чи образу. Мати просто хвилювалась.

Вона мала на увазі саме те, що говорила. Ніяких прихованих сенсів, ніякої брехні, жодних маніпуляцій — о, як же він цінує це в людях! Це ж така рідкість,справжня рідкість.

 

— Мамо, вибач, — він говорив не менш щиро, однак не був впевнений, що справді буде здатен виконати свою обіцянку. — Я не зникатиму так більше.

 

«Вона не заслуговує на такого сина,» — промайнула в голові бридка та болюча думка. 

Чоловік налив у склянку води, кинув туди кілька кубиків льоду, та вже приготувався з насолодою випити.

 

— Алексе? Ти що, п’єш? — спитала мати.

— Мамо, це вода! Звичайна вода.

— А можеш показати?

 

Ну, бодай тут брехати не доведеться. Алекс ввімкнув задню камеру та показав склянку з водою, що стояла на столі.

— Ось бачиш? Це справді просто вода з льодом. Ну що я, дурний, щоб аж зрання пити щось міцніше за чай чи каву?

 

«Ну, остання на сьогодні склянка джину була вдало допита десь о п’ятій ранку, так що технічно це брехня», — чергова неприємна думка.

Алекс відчував, що мати йому не вірить. Не каже прямим текстом про це, але не вірить. У нього бувально в голові, поряд із тим його «внутрішнім голосом», лунали, напевно, мамині думки: мовляв, вода з льодом, серйозно?; та ні, то горілка чи щось подібне.

 

— Ти маєш плани на сьогодні? — раптово спитала жінка. Алекс отетерів. Дивне питання, до чого тут це? А що відповісти?.. Тим часом, вона продовжувала:

— Сьогодні ж субота. Хіба може бути щось термінове чи важливе? Вихідний день. Ну то як?

— Мамо, ти ж знаєш, що я фрілансер. У мене взагалі вихідних немає. А якщо і є, то коли нема або замовлень, або сил.

 

Алекс, поки це все говорив, сумно косився на ту склянку, в якій лід безжально танув. Як же хочеться пити! Водночас він доволі непогано знає себе, тож розумів, що якщо прохолодна, така бажана рідина торкнеться його вуст, то питиме він її жадібно, великими ковтками, захлинаючись і швидко котаючи, ніби слон на водопої. Мама це почує та зрозуміє, що синочок вчора не весь день плідно працював, якщо на ранок вода йому настільки життєво необхіодна. 

 

— Приходь сьогодні до нас. Я робитиму домашню піцу, як ти любиш: із грибами, твердим сиром, кропом. Поспілкуємося в родинному колі, подивимось гарне кіно. Прийдеш? 

 

У голосі мами звучала надія. Алекс знав, що він має право відмовити, і батьки не образяться, не засудять його за це.

Але точно будуть засмучені… Вони живуть в одному місті, а вже майже два тижні не бачились, не перетинались навіть випадково десь на вулиці чи в магазині.

Власне, і сам Алекс вже б дуже хотів поговорити з ними, побути поряд… Нагадати собі таким чином, що він не один у цьому жорсткому світі, що є люди, які його люблять.

І яких дуже любить він. 

 

— Матусю, я прийду, — він усміхнувся. Таке вражаюче, зворушливе відчуття, ніби йому знов років десять, чи максимум шістнадцять. Наче він дитина, підліток, у якого ще все життя попереду. І який про війну знає лише з книжок, фільмів, уроків історії.   

— Точно прийдеш? Чекатимемо! — мама явно зраділа. Алекс попрощався з нею, на її прохання разів зо три пообіцявши, що плани точно не зміняться, що він точно навідає батьків сьогодні, та буде готовим з’їсти разом з ними смачну піцу.

 

Окей, треба привести себе до ладу.

Чоловік нарешті накинувся на воду, випив дві великі склянки, а третьою запив пігулку знеболювального, що заздалегідь лежала на столі, під рукою. Хвилин за 30 має подіяти, тож голова припинить боліти.

Витяг із шухляди аптечку, де була купа такого ж знеболювального, активоване вугілля, кілька смужок пластиру, якийсь антисептик (і той мама дала — сам би він навіть не подумав про таке) й абсорбент. Чудово! Набір п’яниці… Вугілля й абсорбент його зараз поставлять на ноги, та вже за годину чи максимум півтори він матиме вигляд нормальної людини.

 

Прийме душ, вип’є міцного чаю, почистить зуби м’ятною пастою — і все буде добре, батьки точно не злякаються та не запідозрять нічого про його бурхливу ніч.

 

Але поки він ледь ноги пересуває… Хочеться просто впасти на диван і провалитись у рятівний сон, щоб вже коли він прокинеться, голова не боліла, а черговий день вже добігав кінця. 

На сьогодні Алекс і справді не мав жодних планів, тож можна було хоч до ночі байдики бити. 

 

«Ганьба просто. Вже ідеально розумію, як, що та коли діє для того, щоб позбутись похмілля», — подумав він. І справді, такі детальні знання приходять лише на основі великого, напрочуд величезного досвіду — навіть у студентські часи, веселі та сповнені вечірок із алкоголем, він не мав такого порядку дій, як тепер. Власне, жодного порядку не мав, ані він, ані його однокурсники чи сусіди по кімнаті в гуртожитку — просто пляшку пива на ранок випивали та йшли на пари. Чи не йшли — то вже по ситуації.

А тут… Ціла низка ліків, у конкретно визначеному порядку, з чіткою послідовністю дій та розумінням ледь не до хвилини, коли саме це все допоможе.

 

«Я ж не алкоголік?», — промайнуло в голові.

Алекс розсміявся. Це питання було таким наївним, по-дитячому зворушливим. Ніби він вмовляє сам себе, запитує якусь частину своєї особистості про чи не найболючіше. 

Чи не деградував він остаточно? Чи не перетворився на останнього покидька?

 

Чоловік попрямував до ванної кімнати та вперся поглядом у люстерко, що висіло над раковиною. Ну і мармиза… Дводенна щетина, набряки, мішки під очима. Вигляд він мав на всі 40 років.

Ще й волосся брудне, варто б голову помити, але то вже згодом, після того як ліки подіють — коли буде не страшно нахилятись, щоб знов нудота не підкотила до горла.

Ну а що йому? Волосся коротке, фен у нього є, хвилин за 15 висушить і побіжить в гості до батьків.

 

Скинув одяг на підлогу, заліз у ванну й увімкнув воду.

 

Що це таке?!

Замість звичної теплої водички з душової лійки на нього хлинув потік холодних струменів.

Чоловік зробив крок назад і вирішив зачекати: можливо, у крані лишилась холодна вода, вона зараз виллється, а за нею піде гаряча, як завжди.

Але ні: гарячої води взагалі не було.

 

Що ж, доведеться митись холодною. Брр, так не хочеться…

Ну не виходити ж на вулицю брудним, наче порося! І так він вже напився до свинячого пискоту, куди вже далі?

Холодно, холодно… Чоловік швидкими рухами мив голову, аби не довелось вдруге лізти під таку некомфортну воду — краще вже зараз впоратись з усіма справами, нормального зігрітись і піти вдягатись.

 

Правильно кажуть мудрі люди — бійтесь своїх бажань. Ще хвилин 20 тому він просто мріяв про крижану воду, бодай про її ковток, засипав чи не півсклянки льоду, а зараз миється нашвидкоруч, аби якомога скоріше опинитись у теплі. 

Однак є великий плюс: похмілля зникло майже раптово, про нього нагадували лише невелички хвилі нудоти та дещо пульсуючий біль у потилиці.

 

Думка про гарячий міцний чай трохи підбадьорила Алекса. Ось зараз він вилізе з цього крижаного пекла, загорнеться в теплий халат — до речі, подарунок мами на Новий рік, — і піде на кухню. Заварить собі улюблений чай — зелений. Справжній.

Ото зазвичай найбільша радість зрання, пити саме такий чай. Засипати запашне листя в чайник, заливати окропом — але не тільки-но закипілим, бо напій віддаватиме неприємною гірчинкою.

Мед, цукор, молоко, корицю — що там ще додають? — він якось не розглядав як найкращий дует для його ранкового горнятка. Просто чистий чай. Просто міцний.

Батько навіть жартома називав Алекса «чайним гурманом».

 

Тремтячі ноги встали на килимок біля ванної. Господи, нарешті!

Цікаво, що ж сталося? Чому нема гарячої води? Аварія, може якась…

«Агов, дебіле! Ти живеш у країні, де триває війна! Може, пошкодили водогін вночі, поки ти валявся п’яний під столом»

 

Це починає лякати. Чому ці думки тепер розмовляють із ним?

Чому щось у його голові буквально-таки звертається до нього? «Ти».

Не «я», а «ти».

 

— Може, я божеволію, — промовив він уголос сам до себе. Напевно, варто справді говорити, говорити словами через рот, щоб відволікатись від цієї дивини, що в його голові відбувається. 

— Так, беру рушник і витираюся, — продовжив він. Ну окей, можна поки що просто озвучувати свої дії, а далі як піде. — Вдягаю халат. Беру зубну щітку, вичавлюю зубну пасту…

 

Ось так минули всі його ранкові процедури. Поголив обличчя, вкотре подумки облаявши крижану воду. Ось ніби вже схожий на пристойну людину! Навіть набряки дещо зійшли.

Все ще холодно, незвично холодно, не хочеться виходити з ванної кімнати з мокрою головою.

 

Алекс ввімкнув у розетку фен і почав сушити волосся, радіючи приємному потоку гарячого повітря. Настрій трохи піднявся, він почав мугикати собі під ніс, а згодом наспівувати пісню, що перша йому спала на думку.

Шлягер його підліткового періоду… Він тоді слухав не те, що було популярним серед однолітків, тож його вподобання не розділяли навіть друзі. 

Стоп, а чи не забагато думок про минуле? 

Чомусь ностальгія його почала навідувати частіше й частіше в останні 2—3 місяці, а спогади то про дитинство, то про юність активніше захоплювали його свідомість. Згадалися навіть такі дивакуваті дрібниці, що точно не мали значення та цілком природньо забулися з часом.

 

Чоловік почав співати в увесь голос — все одно за шумом фену сусіди його не почують. До речі, та тітка з верхнього поверху, можливо, знов жалітись буде, адже вона постійно вимагає тиші від усіх довкола через свою малу дитину, навіть коли це зовісім нелогічно.

Зараз десь десята ранку, нормальним людям ані фен, ані спів не заважатимуть, тож хай хоч потоне та скандалістка у власній жовчі. 

 

Алекс майже досушив волосся, ще й зігрівся.

«Голова не болить. А тепер на мене чекає мій чай. Трясця, треба було спочатку його заварити, а потім в душ іти… Ну нічого, встигну. А потім побуду з батьками. Ну це чи не найкращий день за весь останній час!» — подумав він, усміхаючись сам до себе.

 

Розчесав своє каштанове волосся, вкотре звернув увагу на сивину, що активно пробивалась, але в цілому не додавала віку. Просто була. Просто нагадувала про стреси, нервові зриви… можливо, про нездоровий спосіб життя. Але точно не про генетику, адже обоє його батьків так рано не сивіли.

Зараз він мав вигляд на свої майже 30 років. 

Чоловік знов почав уважно оглядати себе в люстерко. Чисте голене обличчя, ясні зелені очі, зачіска в порядку.

От тепер не соромно за себе! Принаймні візуально.

 

Він поклав фен і розчіску на місце, подумки дякуючи собі за те, що не треба буде знову лізти сьогодні в холодну воду.

Раптово згадалось те нічне видіння, та примарна гостя, з її довгим волоссям. Згадалось, як вона — не уявна, а справжня — обережно розчісувала мокрі пасма дерев’яним гребінцем — і ніяким іншим, бо то шкідливо. Як вона ретельно сушила волосся, з якимись термозахисними засобами. Як милувалась своїм відображенням, як чіпляла собі яскраві заколки та елегантні шпильки…

Геть! Зникни!

 

Чоловік струснув головою. Та купа ліків, що він пив зранку, вже відчутно подіяла, тож тепер він почував себе значно краще. Ні болю, ні нудоти. 

Так-так, йому знов снилася та жінка. Здається, вона вкотре насміхалась над ним, цього разу над тим, як він грає на фортепіано.

— Ненавиджу її, — процідив Алекс вголос крізь зуби та вийшов із ванної кімнати, гучно грюкнувши дверима.

 

Глухий грюкіт десь вдалині, а згодом незначне тремтіння шибки вкотре нагадали про війну, що триває. Це схоже на так званий «відліт» — запуск ракети.

Ще один грюкіт, вже гучніший.

 

Отже, скоро будуть «прильоти» — коли з іншого боку відповідатимуть, коли стрілятимуть сюди. Так, ну лінія фронту десь кілометрів за 70 від його міста, а отже, все не настільки страшно. Кажуть, деякі прикордонні села розбито вщент, ані будинка ні вціліло, хіба що люди встигли врятуватись, виїхати, втекти — і то не всі.

 

Він не хотів про це думати, тому відмахнувся від страшних домислів і фактів. Вода в чайнику вже і закипіла, і трохи охолола до необхідної температури, тож можна нею заливати листя. 

 

Зараз буде нова хвиля задоволення.

Алекс заплющив очі та підніс горнятко до вуст, очікуючи звичний присмак. 

Тьху! Та що за день такий!

 

Чоловік скривився, мов середа на п'ятницю, та кинувся шукати серветки. Чай віддавав чимось гнилим, і пити це варево було просто неможливо.

Алекс прополоскав рота водою та роздратовано зітхнув. Ну що за несправедливість така? Він так старався, такк активно налаштовував себе на гарний настрій, на приємний день… Сумнівів нема та бути не може: світ точно проти нього, постійно та невтомно.

 

Чоловік пнув ногою стіл, відчув неприємний тупий біль, і йому стало себе неймовірно шкода — вже вдруге, другий день поспіль! 

Він усівіся на стілець, різко опустив голову на складені на столі руки та розплакався, намагаючись не думати не про що, не аналізувати, а по можливості — не відчувати (що майже не виходило).

Алекс розумів, що згодом просто зжере себе всередини за цей дурний прояв слабкості, але саме зараз стримуватись він не міг.  

 

Складно сказати, скільки минуло часу, але чоловік уже ледь дихав — настільки був закладений його ніс після такого марафону емоцій. Він підняв голову, глибоко зітхнув і подивився у вікно. Сонце світило на повну, вкотре підкреслюючи те помаранчеве осіння листя на вулиці та ніби знущаючись, знущаючись з цією життєрадісністю… Тут не до сонця, не до естетики, та й взагалі, ніякого настрою нема.

«Досить».

 

Алекс відчув, що в ньому щось готове розірватись на шматки. Сльози знов полились із очей, а в горлі застиг болючий комок. 

Гей, і справді досить, що ж це за дурість така? Але ні… Яка різниця?

Ніхто його не бачить, а він сам залишки бодай якоїсь поваги до себе вже давно втратив — а сьогодні остаточно.

—Ти потрібна мені, — прошепотів він охриплим голосом і витер чергову сльозину з обличчя. 

Але нічого не відбулося, навіть здавалось, що світ на мить завмер.

— Ти дуже потрібна мені…

 

Алекс звертався до конкретної людини, яка вже давно та часто йому снилася.

«Я ж не сплю, — подумав він. — Кого я кличу? Так, я точно збожеволів»

Він узяв телефон і почав гортати список контактів у месенджері. А,точно, вона ж у нього заблокована…

 

Нащо блокував? Можна подумати, вона йому щось пише?

То раніше писала, ще намагалась примиритись із ним, просила поговорити, прояснити та відпустити всі образи.

 

«Психологічна маячня», — насміхався тоді з цього Алекс. Однак якщо вже бути до кінця чесним… іноді він хотів із нею просто поговорити. Як з будь-якою іншою людиною, як з другом абощо. 

 

«Ну давай, дай їй відповідь, які проблеми! — активно надокучали тоді думки. — Ти до неї вкотре звикнеш, прив’яжешся, повіриш їй — а вона знов перескочить до чергового іншого залицяльника! Нічого нового не трапиться!»

Із цими думками Алекс навіть не намагався сперечатись, адже вони були вже доволі звичними. Він регулярно гоняв у себе цей аргумент в голові, аргумент на користь того, що ту жінку він просто зобов’язаний ненавидіти, щоб уберегти себе він розчарувань і болю.

 

«Не вірити їй! Не вірити!» — часто повторював він сам собі.

 

А біс із ним!

Алекс розблокував її контакт і подивився на фото.Схоже, щось  в ній дуже змінилося, але важко зрозуміти, що саме.

Такі ж карі очі, те ж темне важке волосся, те ж обличчя — але все таки інше.

 

Чоловік дуже довго вдивлявся в цю світлину, але так і не знайшов відповіді на своє питання. Перегорнув до наступної — в принципі, те саме відчуття. Ця жінка інша, але в чому?

Наступне фото теж не прояснило ситуацію. І замість четвертого була якась красива картинка з блакитною квіточкою — ну тут уже точно ловити нема чого.

Блакитна квіточка… Незабудка!

 

Алекс тихо розсміявся, утираючи залишки сліз після нещодавного спалаху болючих емоцій.

«Оце точно знак від когось згори, — подумав він. — Незабудка! От я її і не можу забути»

 

У цю мить на смартфон прийшло сповіщення від якогось Інтернет-магазину, які Алекс просто видаляв, не читаючи. Однак саме це привернуло увагу своїм заголовком «Напиши просто зараз!».

 

Очевидно, що там чергова рекламна акція.

— Хай я збрешу собі, вважаючи це також знаком згори, — вголос промовив Алекс сам до себе. — Зате точно не збрешу в тому, чого зараз хочу.

 

І він написав на нещодавно розблокований номер коротке повідомлення «Привіт!».

Вийшов на балкон, повільно викурив цигарку, знов перевірив месенджер.

Повідомлення навіть прочитане не було, тож і на відповідь не було сенсу сподіватись. Може, вона змінила контакти?  Чи просто зайнята? Власне, він теж не відповідає на повідомлення чи дзвінки миттєво… Вчорашній вечір — яскраве підтвердження цього.

 

Алекс тільки-но хотів видалити своє повідомлення, але якраз у цю мить зателефонувала мама. Вона вирішила поквапити сина, щоб він якогомога швидше прийшов, порадила йому тепліше вдягтись, бо на вулиці вітер.

 

Вони трохи поговорили, і настрій чоловіка різко піднявся. Алекс швидко побіг вдягатись, забувши, що повідомлення так і не видалив.