Охоронець космічного пилу

Розділ 3

Ліара обережно потяглась, з насолодою концентруючись на відчуттях у м'язах спини та рук.  

Так добре вона вже давно не висипалась… Десь углибині свідомості пройманула ледь помітна неприємна думка, щось на кшталт «Який сором, завалилась спати, ніби в себе вдома…»

А де взагалі той дім? Де ж, трясця йому, тоді «дозволено» спати? 

 

Ліара прикрила обличчя рукою. Отак завжди… Тільки-но прокидаєшся, і одразу хочеться провалитись знов у сон, зникнути та загубитись десь там у примарному світі, де немає нічого та нікого.

Це пробудження могло б стати винятком, якби не вилізли звідкілясь ці неприємні думки, варто було лише бодай трохи відчути слабкий подих реальності. Та вона ще й очі не встигла розплющити, а її вже атакує невидимий ворог у її ж власній голові!

 

Незважаючи на те, що промені сонця були напрочуд лагідними, спросоння було дуже незвично відчувати їхні яскраві вітання. Ліара повільно розплющила очі, примружила їх, та потерла повіки пальцями.

 

Той самий острівець, той самий берег річки, близко до водоспаду. Та ж фіолетова травичка, різнобарвні квіти та дивакуваті пташки з трьома, чотирьма чи навіть п’ятьма крилами кожна. Отже, їй не наснилась ця дивна пригода… Вона справді відлетіла настільки далеко від дому, що потрапила у якийсь невідомий їй, незнайомий простір - але все ж вирішила бодай трохи дослідити його, скориставшись цією миттю свободи, що й так трапляється доволі рідко.

І нехай ця подорож не була тривалою, та ще й завершилась болючим зіткненням з кимось гігантським і міцним — вона не шкодувала. 

 

Цікаво, чи зможе вона повернутись звідси додому?

 

— Тут дуже затишно, правда? — почула Ліара приємний баритон Фабіана в себе за спиною, здригнулась від несподіваності й озирнулась. Юнака це явно засмутило, він миттєво спохмурнів і так само лагідно промовив: — Пробач, я налякав тебе? Я не хотів…

— Не хвилюйся, я просто замислилась, — ввічливо посміхнулась Ліара. — Якраз думала про те, наскільки добре виспалась. Але не пам’ятаю, як так вийшло… Зазвичай я не засинаю раптово абиде.

Дівчина розсміялась, і на мить до її розуму ввірвалась чергова неприємна думка, мовляв, от тепер Фабіан вважатиме її безвідповідальною розтелепою.

 

— Я теж трохи задрімав, — відповів юнак. Він сидів поруч  із Ліарою та спирався спиною на величезний камінь — той самий, за допомогою якого дівчина намагалась підвестись, коли вони тільки прибули на цей острів. — Тут дуже спокійно, і завжди тягне робити саме те, чого душа та тіло потребують конкретно в цю мить. Можливо, нам обом було необхідно поспати… І… Ти ж не думаєш, що я тебе якось зачарував? Слово честі, я не робив нічого, крім того, що ти бачила.

 

Ліара знов відчула знайоме неприємне відлуння думки, на цей раз про те, що якщо її новий знайомий виправдовується, значить, є за що, і їй треба якнайшвидше тікати від нього. 

Дівчина рвучко підвелась і похитнулась, але втримала рівновагу

— Що сталось? — стурбовано запитав Фабіан і швидко підійшов до неї. — Ти раптово зблідла, що з тобою?

— Чи довго я спала?

— Ні, але насправді, це не має жодного значення, — усміхнувся Фабіан. — Тут час плине дуже повільно, максимально повільно, повільніше, напевно, нема куди. Може здаватись, що минула ціла вічність, а коли покидаєш цей острів, дізнаєшся, що тебе не було лише кілька хвилин.

Ліара здивувалась:

— Час плине повільно… Це, напевно, інший вимір? Як ми подолали кордон?

— Є певні секрети, — розсміявся юнак. — Але не хвилюйся, ми не порушили жодного закону, це я тобі гарантую!

Ліара озирнулась довкола та тільки-но хотіла зробити крок вперед, як знов відчула поштовх, і вкотре була змушена ловити баланс. Фабіан її обережно підтримав за лікоть і стурбовано спитав:

— Що відбувається? Що з тобою? Боже, невже я десь помилився?

«Я справді дурень! Ще бракувало виявити, що я не лише не допоміг, а й нашкодив! — думав він, швидко оглядаючи дівчину з ніг до голови. — А й справді, так давно не лікував нікого… Міг забути, як це робиться!»

Ліара ж натомість дуже радісно усміхалась, аж сяяла.

— Чекай! — вигукнула вона. — Не хвилюйся!

Дівчина зробила ще одну невдалу спробу пройтись, згодом ще одну, постійно хиталась, її тіло тремтіло так, ніби крізь нього проходить електричний струмінь. Фабіан чимчикував поруч, здивовано та стривожено спостерігав за нею, та був наготові спіймати чи підтримати, якщо виникне потреба.

І з третім кроком Ліара злетіла над фіолетовою травичкою десь на півметра, на мить зависла в повітрі, зробила глибокий вдих і просунулась уперед. Фабіан аж закляк від подиву та захвату: то ось як вона літає!

Ліара знов затремтіла, похитнулась і впала, але юнак її спіймав. Вона подивилась на нього сповненими  сльозами очима та прошепотіла:

— Дякую тобі, ти врятував мене! Я, схоже, знову можу літати… Тільки згадати треба, але я вже відчуваю, що зможу. Що можу!

— Згадати? — перепитав Фабіан.

— Так… Ось так я вже давно не літала, не виходило, просто ніби щось в мені зламалось — і все. Тому я почала шукати інші рішення, альтернативи, — швидко пояснювала Ліара, насилу підбираючи слова від щастя. — Навчилась створювати кулю, що здатна переміщуватись у просторі, ну й мене заодно переміщувати. Але це не дає повної свободи, кулею дуже важко керувати…

— Тобто, та куля — це щось на кшталт транспорту, так? — уточнив Фабіан. — А в цілому, ти вмієш літати самостійно?

Дівчина кивнула. Фабіан втер пальцем сльозу, що раптово покотилась з її ока, та посміхнувся. Ліара почервоніла та хотіла відійти від юнака, але той ненав’язливо торкнувся її передпліччя та затримав дівчину біля себе.

— Як це сталось? Коли та чому ти припинила літати? — спитав він. Поки дівчина пригадувала, він провів долонею перед нею та відчув, як приємно закололи його пальці. Рука знов засяяла сріблястим світом, а по шкірі ніби забігали мурахи, аж до лоскоту, що Фабіан навіть посміхнувся.

— Я не знаю, не пам’ятаю, — відповіла Ліара, спостерігаючи за діями юнака. — Просто в якийсь момент зрозуміла, що не можу летіти. Я в цілому тривалий час не літала, не було потреби, тому подумала, що все логічно — що можливо, я просто трохи втратила навичку, та треба трохи потренуватись. Але нічого не виходило, скільки б я ні намагалась… Я взагалі не відчувала свого тіла…

«А я ж давно нікого не лікував, от навіть сьогодні думав, що все забув, бо тривалий час не робив цього  — подумав Фабіан. – Цікавий збіг».

— Зараз  відчуваєш? — уточнив він.

— Ще й як! — усміхнулась Ліара та зробила крок вбік, і знов похитнулась.

— Дозволь я тобі допоможу! — сказав Фабіан, став за кілька метрів перед нею та простяг руки. — Не рухайся.

Його долоні знов засяяли. Він поглянув на Ліару та вдоволено відмітив, що вона більше його не боїться.

Фабіан опустив руки вниз, на рівень ніг, і відчув тупий біль у долонях, що відгукнувся аж навіть у його горлі та голові.

«Заборона рухатись?» — промайнула думка.

— Ліаро, я зобов’язаний спитати, — вигукнув він. — Ти дозволиш допомогти тобі ще раз?

— Звісно! Якщо тебе це не обтяжить, — відповіла дівчина.

— Повір, анітрохи не обтяжить, — усміхнувся Фабіан, заплющив очі та сконцентрувався на власних долонях. Ліара відчула різкий біль у колінах і зойкнула.

— Так і має бути! — крикнув Фабіан. — Зараз мине!

І справді, за мить все скінчилось, а по обом ногам Ліари, від кінчиків пальців, розливалось тепле відчуття. Юнак розплющив очі та побачив, що його долоні аж іскряться, а таке буває дуже рідко — схоже, він спалив у тілі своєї нової знайомої дуже потужне та, можливо, небезпечне для неї явище.

«Звідки ти могла стільки всього небезпечного назбирати?..» — зі співчуттям подумав Фабіан.

Він підійшов до дівчини, що трохи тремтіла та стояла, впершись поглядом в одну точку, наче намагаючись усвідомити, що тільки-но сталось.

Фабіан розчулено посміхнувся та повернув її обличчя до себе. Ліара дивилась наче й на нього, але склалось враження, що дівчина його не бачила — її погляд було спрямовано ніби крізь юнака, внікуди.

«Таке буває», — вдоволено заспокоїв він сам себе, бо не сумнівався, що все зробив правильно. Тепер ця чарівна пані зможе рухатись просторами не гірше, ніж він сам, і не буде змушена ютитись в якихось там кулях, півкулях, чи ще абиде.

Фабіан не втримався та трохи притис дівчину до себе, м’яко обіймаючи за плечі. Вона не пручалась, не виривались, а за кілька хвилин нарешті заворушилась і підняла на нього обличчя.

— А тепер спробуй злетіти, — тихо сказав Фабіан і швидко зробив кілька кроків назад. Ліара видихнула, і за мить вже опинилась у метрі над землею та швидко линула вперед. Вона ніби пливла в просторі, періодично то підіймаючись вище, то опускаючись, і в якийсь момент Фабіан почув її радісний сміх. Дівчина рухалась над фіолетовою галявиною то повільно, то швидко, подекуди повертала праворуч або ліворуч, поки Фабіан зачаровано спостерігав за нею і не міг намилуватись тим, наскільки легко вона керує власним тілом. Цікаво, яким чином вона літає? У неї ж крил нема.

Ліара приземлилась біля Фабіана та задоволено видихнула. 

— Я не можу повірити… — прошепотіла вона. — Дякую, дякую!

— Досить мені дякувати, дуже прошу! — зашарівся Фабіан. — Я був у захваті, просто в захваті. Чесно скажу, ніколи не бачив нічого подібного, ти літаєш просто вражаюче!

Ліара переводила подих і мовчки дивилась на юнака.

— Зачекай на мене тут, я зараз повернусь, — сказав він і швидко побіг геть.

За кілька десятків метрів зупинився та зробив глибокий вдих, і в цей час Ліара відчула потужну вібрацію під ногами.

— Що за…? — здивувалась вона, та раптом побачила, що ліворуч від неї виростає величезна блакитна гора, і саме через це земля й тремтить. Дівчина закричала з переляку та кинулась бігти в протилежну від страшного явища сторону, згодом злетіла і швидко рушила вдалечінь.

— Не бійся! Це знову я! — почула вона позаду себе гучний вигук, озирнулась і побачила того самого велетня, з яким сьогодні зіштовхнулась. Його голос був настільки голосним, що аж луна пробігла, а листячко на найближчих до нього кущах і деревах трохи затремтіло.

— Пробач мені, — засоромився Фабіан. — Я мав тебе попередити… Я знаю, що в цій формі я страшний.

— Неправда! — вигукнула Ліара. — Ти не страшний, анітрохи. Просто… великий.

— Думаєш?

— Звісно. Велетні завжди здаються загрозою, бо… великі. Мене, можливо, бояться якісь комашки чи малі пташки. Але чому ти думаєш, що ти страшний?

— Бо мене всі бояться, — посміхнувся Фабіан, але в його очах промайнула надія. — Я був би радий, якби справді справа була лише в розмірах…

— А ти колись бачив себе? Ну, в цій… формі?

— Ні… — збентежено промимрив Фабіан. Ну, взагалі, може, колись і бачив, але давно, та й то вже забув, як це було. Йому було достатньо того, що в різних вимірах, на різних планетах, острівцях і сузір’ях місцеві жителі миттєво галасують і розбігаються, варто йому лише бодай трохи наблизитись до них. Навіть якщо він просто пролітав повз. Отже, якщо на нього постійно так реагують, навряд чи він є зразком естетики чи вроди, чи принаймні привабливості.

Він швидко розвернувся, уважно слідкуючи за тим, щоб не зачепити Ліару, та рушив униз, до озера, що мало дзеркально чисту поверхню.

Зависаючи над водою, він розглядав своє відображення: свої яскраво-блакитні очі, сяючу луску, міцні крила. Він був настільки великий, що накрив тілом ледь не пів поверхні озера, тож варто було б піднятись вище, щоб охопити поглядом усього себе, однак Фабіан хотів роздивитись деталі. Коли він усміхався, то на щоках з’являлись дуже милі ямочки, а очі самі собою примружувались, випромінюючи лагідний погляд. Луска на крилах, грудях, на животі постійно змінювала свій колір під сонячним променем, наче чарівний хамелеон. «Цікаво, а як вона відбиває зоряне світло — те, що не таке яскраве…» – подумав Фабіан. Вочевидь, треба частіше дивитись на себе.

Когтисті лапи анітрохи не здивували, бо він їх і без дзеркал постійно перед собою бачив, однак понівечений підмізинний палець надто кинувся в очі — варто було лише подивитись на себе збоку. Ну, це можна виправити… Фабіан нахилив голову вбік і прискіпливо окинув поглядом усе своє тіло у відображенні.

Ліара граційно підлетіла до нього та несміливо посміхнулась. Вона також подивилась на дзеркально поверхню, поправила собі волосся та обережно встромила туди фіолетову квітку з цього острівця, що росла на кущі неподалік.

— О, маю гарні новини для тебе! — вигукнув Фабіан, побачивши це. — Ти точно повернешся сюди. Дуже мало кому вдається взяти щось звідси: гальку, травичку, квіточку тощо, адже на цьому острові дуже сильний захист. Якщо тобі вдалось, то ти особлива, і точно ще будеш тут, а то й не один раз!

— А я нічого не брала, — зашарілась Ліара. — Мені цей бутон сам до долоні залетів, коли я спускалась до тебе.

— Тим паче! Духи цього простору самі тебе запрошують… Відверто кажучи, я дуже цьому радий і… у мене теж так було. Після мого першого візиту сюди я відчув, що між лускою на моєму хвості застряг камінчик — такий самий, як ті білі, що лежать біля водоспаду. І я багато разів сюди повертався, і повертаюсь і, сподіваюсь, повертатимусь… Це особливе місце. Сюди мало хто потрапляє вдруге.

— А в цілому… Що це? Як воно називається? — спитала Ліара, але Фабіан промовчав, лише доброзичливо посміхнувся.

— І, до речі, дякую тобі! — нарешті сказав він після нетривалої паузи. — Не буду, звісно, вихвалятись, але ти мала рацію. Я справді не страшний!

Він розсміявся та злетів договори.

— Звісно, не страшний! — крикнула Ліара йому вслід.

— Лети сюди! Доганяй!

Вони на шаленій швидкості рушили вгору, оминаючи хмаринки. Фабіан виробляв складні віражі, неочікувано змінював напрямок польоту, то повертався обличчям до Ліари, то раптово тікав від неї. Дівчина дуже легко, практично без зусиль, слідувала за його хитрими рухами, доганяла та обганяла величезну істоту, а згодом і сама почала гратись із ним: то зникати з його поля зору, то знов з’являтися. Вони сміялись і насолоджувались цим неабияким відчуттям волі, коли жодні погані думки не могли збити з пантелику.

Фабіан все так само милувався тим, наскільки вдало Ліара справляється з польотом. Вона здавалась дуже маленькою в порівнянні з ним, такою тендітною, що він почав хвилюватись про її безпеку.  

— А як щодо повітряних потоків? Якщо повз пролетить щось велике, ти втримаєшся? — спитав Фабіан.

— Звісно, — знизала плечима Ліара. — Ось спробуй! Правда, лети!

Фабіан дуже обережно зробив піке, повернувся назад, ще раз пролетів повз дівчини вже значно швидше та побачив, що вона абсолютно непорушно лишається в повітрі.

— Як? — вражено спитав він. — Як ти це робиш?

Вони полетіли разом кудись внікуди, не домовляючись про шлях. Ліара трималась недалеко від голови Фабіана, що була розміром майже як вона сама, щоб добре його чути. Фабіан же, незважаючи на стійкість дівчини в повітрі, постійно мав руки напоготові, щоб у разі чого її спіймати чи захистити, але майже був впевнений, що це не знадобиться.

— Я не знаю, — розсміялась вона. — Так завжди було, я не замислювалась. От із кулею так не виходило…  Там мене зносило вбік, навіть якщо повз невелика хмарка зоряного пилу пролітала… Власне, не мене, а саме кулю, бо то ж не я летіла. Той пил не надто важкий, я б його у власних руках могла б втримати, але для крихкої кулі це було відчутно.  А зараз літаю я, саме я, саме я! Дякую тобі!!!

Останні слова вона прокричала з яскравим захватом і різко линула нагору. Фабіан знов порадів тому, що зміг їй допомоги, і водночас засмутився: схоже, вона тільки-но з ним попрощалась і, напевно, більше побачити цю вражаючу дівчину йому не вдасться.

Так невчасно трохи повіяло холодом — ознака, що скоро він вилетить за межі цього виміру й опиниться знов у невагомості. Фабіан уже заздалегідь знав, що тепер зоряний обрій завжди нагадуватиме йому про Ліару, ту загадкову пані з глибоким поглядом і таємничими здібностями. Вона за цей дуже нетривалий час, що вони провели разом, міцно запала йому до серця, а чому — він не розумів. Так, вродлива. Так, майстерно літає. Так, сильна – бо лише сильна істота могла тривалий час жити з таким болем у тілі, ще й шукати способів жити, не вмирати, не віддати себе у повнісіньку владу того, що її так несправедливо та безжально зламало.

Але щось у ній ще було, щось до болю знайоме та важливе.

«Та просто вона чи не єдина у Всесвіті не втекла від тебе, виродка. Та й то лише тому, що не змогла, — озвався той самий внутрішній голос. — Тому ти й думаєш про неї».

«О, ну привіт, — подумки гірко розсміявся Фабіан. — Я за тобою анітрохи не сумував. До речі, я тепер знаю, що я аж ніяк не виродок. Я не огидний, як ти мені постійно говориш».

Те, що цей внутрішній недо-радник знов може полоскати мізки, є черговою ознакою, що Фабіан наближається до виходу з острова. Велетень озирнувся, поглянув на фіолетовий простір, що тепер здавався крихітною яскравою крапочкою вдалині, зітхнув і подумав, що дуже хотілося б звідти ніколи та нікуди не йти.

Біля його вуха щось швидко пронеслось і він зойкнув від несподіванки.

— Вибач, будь ласка, якщо налякала! — вигукнула Ліара. — Я щось надто далеко відлетіла, та не могла тебе знайти.

«Вона мене шукала…» — розчулено подумав Фабіан. Отже, Ліара, мабуть, вилетіла за межі цього виміру, а там уже острів і всіх,  хто тут знаходиться, не видно — звісно, якщо не знати, де вхід. Але вона змогла повернутись, а отже, давня традиція працює: простір справді пустив її назад.

— Як ти повернулась? —  запитав він. — Ти ж не знала, куди летіти, правда?

— Довелось трохи пошукати, — розсміялась вона. — Але згодом я відчула запах квітів, один-в-один, як був там, біля водоспаду. Тож я подумала, що це і є вхід, чи портал, і не помилилась.

Точно! Як він міг забути! Фабіан пригадав, що острів сам може показати шлях. Цікаво, для Ліари це був аромат. А йому колись давно вхід показали доволі болючим способом: в його плече поцілив здоровенний метеорит, і цим поштовхом Фабіан просто влетів у цей чарівний вимір. Добре, що з Ліарою було не так, вона ж тільки оговталась, не потрібно їй подібних потрясінь зараз…

Подумки подякувавши простору за дбайливість, Фабіан усміхнувся та запропонував:

— Ліаро, ну що, повертаємось? На один, два, три…

Вони разом рушили вперед, відчули сильний холод, але за мить це минулось. Перехід між вимірами було здійснено успішно.

Вони опинились у невагомості — саме там, де вперше і зустрілись. Навколо був темно-синій простір, який освітлювали різнокольорові ледь помітні промені деяких небесних тіл. Зовсім недалеко був зоряний обрій, а ще ближче, що її аж трохи було видно — світла галявина з рожево-блакитним сяйвом і незгасимою веселкою  

— Куди далі? — запитав Фабіан. — Ти далеко звідси живеш?

— Не дуже… Але я поки не повертатимусь додому. Я трохи політаю ще, погуляю, тим паче тепер, коли я можу…

— Я радий бачити, що тобі подобається, але все ж варто трохи себе поберегти. Після такої перерви звикати до польотів треба дуже обережно, — стурбовано промовив Фабіан, подумки гадаючи, як швидко вона заб’є болт на його рекомендацію. Він не знав жодної істоти у Всесвіті, яка б мала здатність літати, усвідомлювала б це, і при цьому з якоїсь причини б не літала. Відверто кажучи, він і сам не міг відмовити собі в такому задоволенні, що б з ним ні траплялось, а тут дівчина, яка настільки знудилась за польотами, що аж навіть ризикувала власним життям заради цього!

— Ну, я поки не втомилась, — відповіла Ліара та посміхнулась. — Ти так багато зробив для мене! Скажи, я можу тобі віддячити? Можливо, я теж можу чимось тобі допомогти?

— Повір мені, ти вже допомогла, — відповів Фабіан. — Знаєш, мені дуже цікаво, чому острівець показав тобі шлях через квіти? Через аромат квітів? У тебе з ними, мабуть, є якийсь зв’язок?

— Я їх вирощую. Не тільки квіти, але саме вони мені подобаються найбільше. Я створюю різні рослини, комбіную між собою насіння та саджанці, виводжу нові їхні ґатунки, види тощо…

— Отакої! — вигукнув Фабіан. — Це дуже цікаво. А що відбувається згодом?

Вони знову летіли просто кудись, не надто звертаючи увагу на шлях і не плануючи маршрут. Фабіан лише уважно слідкував за тим, щоб вони не загубились, щоб не опинились десь у місці, з якого б він не знав, як вибратись, натомість Ліара, схоже, взагалі не звертала уваги на це. Дівчина розповіла, що обожнює квіти та воліла б займатись тільки ними, але доводиться приділяти більшість зусиль деревам, кущам, травам.

— Я точно не знаю, куди вони йдуть, але кажуть, що їх надсилають у різні куточки Всесвіту на замовлення. Комусь потрібні лікувальні трави, і терміново, комусь треба дерева для вироблення кисню, комусь їстівні плоди… — казала вона. — Бачиш, це все необхідність. Те, без чого ті чи інші істоти не можуть жити. А квіти, хай якими б гарними ні були, на жаль потрібні не всім… Власне, кому вони взагалі треба? І тим паче ніхто про них не думає, якщо є якісь проблеми чи складнощі… Якщо немає їжі, чи якщо нема чим дихати, то взагалі не до квітів.

Фабіан її слухав  і вкотре дивувався. Невже вона свята? Так піклується ледь не про весь світ, від щирого серця піклується. То ось чого острівець так лагідно до неї поставився! Вона ж ще не знає причину, з якої так раптово там задрімала…

— То ти робиш справді шляхетну справу, — посміхнувся він. — Рятуєш різних істот від смерті.

— На жаль, не все так ідеально. Мене є за що зневажати, — похмуро відказала Ліара, зупинилась і зависла в повітрі. — Я часто хочу кинути це все, наплювати на тих, кому потрібна допомога, та займатись лише квітами. У мене стільки ідей! Але я не маю на них часу, а навіть якби й мала — згоріла б від сорому, якби втілила свої бажання в реальність.

— Мені шкода… — промовив Фабіан.

«От зараз ми й розпрощаємось, — сумно подумала Ліара. — Хто мене за язика тягнув, ну могла б і промовчати! Звісно, нащо йому дружити з такою… такою…»

Вона перебирала в голові цілу купу лайливих слів, щоб описати власний егоїзм, однак так і не змогла знайти найкраще. Тим часом Фабіан продовжив:

— …шкода, що є планети, де краса так низько цінується. Знаєш, майже все своє життя я займаюсь цілительством, і помітив, що хворі видужують швидше, коли їм по-справжньому добре. Коли їх оточує любов, підтримка, віра в них. І, що важливо — краса. А хіба квіти — це не красиво? 

Ліара похитала головою, але нічого не відповіла, хоча явно хотіла щось сказати.

— І ще одне, — продовжив Фабіан. — Ті, хто займаються улюбленою справою, значно рідше потребують лікування, рідше потрапляють у халепи, рідше мають погане самопочуття. І зокрема, коли ті, хто тільки-но зцілився, позбувся того, що тривалий час завдавало болю чи дискомфортно, майже зобов’язані робити щось приємне для себе. Це теж частина лікування.

— Чому? – здивувалась Ліара. Вони зрушили з місця та продовжили летіти.

— Усе максимально просто: хороший настрій. Позитив. Радість. Це все має значно більший вплив, ніж здається на перший погляд.

— Що приносить радість тобі? — спитала Ліара. Фабіан опустив очі й усміхнувся, а згодом відповів: 

— Я люблю літати — напевно, як і ти. Для мене це подорожі, пригоди, і навіть якщо я загублюсь — не страшно, адже якщо кудись був вхід, то буде звідти й вихід. Ось, наприклад, той острівець я так само випадково знайшов, просто під час прогулянки. 

Ліара зачаровано слухала його. Повз них промайнув щільний шмат зоряного пилу, і дівчина подумала, що якби вона зараз була в кулі, то її б просто знесло кудись далеко. Власне, це й відбувалось, багато разів відбувалось, і вона опинялась десь дуже далеко, доводилось довго шукати шлях назад – однак свої переваги в цьому теж були. Після таких несподіванок вона була змушена відтягнути момент повернення додому, адже просто не знала, куди треба рухатись.

— Яка була твоя найприємніша подорож? — спитала дівчина Фабіана. 

— Можливо, сьогоднішня, — посміхнувся він, і Ліара зашарілась. — Але коли ми повернулись у невагомість, ти засумувала. Щось трапилось?

Дівчина вагалась із відповіддю. Фабіан терпляче чекав, однак Ліара так нічого і не сказала, поринула в свої думки на певний час, а згодом підняла обличчя догори та з насолодою глибоко зітхнула. 

— Я бачу, тобі подобається цей простір, — усміхнувся Фабіан, побачивши, що настрій Ліари покращився, та вирішив змінити тему на щось позитивне.

— Так, я обожнюю невагомість, — відповіла дівчина. — Я знаю, що тут не дуже безпечно, але неймовірно красиво. 

— А у тебе вдома, мабуть, усе дуже квітуче, як там, на острові? 

— У нас всі займаються рослинами, — усміхнулась Ліара. — Є легенда, що на тому місці, де зараз наші сади, колись було сузір’я Перехрестя Алхіміків. Там збирали уламки небесних тіл, шматки астероїдів, зоряну пил, навіть те, що зазвичай інші вважають сміттям —  а вони це все перетворювали у дорогоцінні метали. Вони були чи не найбагатшою цивілізацією серед усіх в тому районі. За ними багато полювали, намагались виявити рецепт цих метаморфоз, а вони його тримали в секреті.

Фабіан її уважно слухав і здогадувався, про яке місце вона говорить. Напрочуд близько пронісся важкий  уламок астероїду, і велетень намірився закрити Ліару крилом, але не встиг — невидима потужна хвиля, яку спричинив цей політ, відгукнулась у просторі вібруючим гулом і відштовхнула на кілька сотень чи й тисяч метрів дрібні шматки небесних тіл.

Фабіан смикнувся, але легко втримався на місці, не докладаючи для цього багато зусиль, а тоді нажахано озирнувся в пошуках Ліари.

«Я, ідіот, не встиг… — подумки вилаяв він себе. — На що я взагалі в цьому житті здатен?!»

— Ой, це було сильно, — почув він сміх позаду себе. Ліара знов підлетіла до нього, збираючи докупи дуже розпатлане волосся.

— Ти… ти в порядку?

Велетневі трохи відібрало мову.

— Так, звісно! — вигукнула Ліара. — Що може статись?

«Дуже цікаво, як вона це робить?» — знову вражено подумав Фабіан, і одразу заспокоїв себе: отже, вона безпечно себе почуває навіть на небокраї, сповненому екстриму, як-от цей.

— До речі, я чув цю легенду, — сказав він уголос. — Але завжди думав, що то реальна історія. Однак у будь-якому разі, мені не вдалось знайти сузір’я Перехрестя Алхіміків, тож схоже, вони дійсно напрочуд добре ховаються.

— Може, й реальна, про це важко судити, — усміхнулась Ліара. Вони озирнулись довкола та, виявивши, що горизонт, чистий, полетіли далі. — Але якщо цілковито вірити легенді, то сузір’я більше нема, принаймні на тому місці, де воно зазвичай було. Їх викрили, і намагались оточити, змусити видати таємниці, але мешканці вщент зруйнували зірки, на яких жили, та втекли.

— Тобто, вони знищили власний дім, аби не дати чужинцям заволодіти тими знаннями, які вони збирали по крихтам? — зажурено промовив Фабіан.

— Виходить, що так… — зітхнула Ліара. — Якщо вони справді існували, то в моїх очах ця цивілізація — справжнісінькі герої! Це дуже страшно… Кудись тікати, десь починати все з нуля… Вони ж вижили, не дозволили себе завоювати… А за легендою, їхнє сузір’я було саме там, де тепер наші сади. Кажуть, що певні відбитки їхніх магічних експериментів після вибуху зірок лишились у просторі, тож потрохи збирались у нові небесні утворення, а згодом сформували наші сади з ідеальними умовами для створення чогось із нічого. А тим паче, якщо є з чого, як-от семена, чи саджанці, чи паростки… У нас найкраще місце для всього живого…

Однак настрій Ліари аж надто розбігався з  її словами. Вона говорила наче й хороші речі про свій дім, але як тільки мова зайшла про рослини, голос став дуже сумний, а очі ніби скляними.

— То ти живеш на сузір’ї? — уточнив Фабіан. — На новому сузір’ї, що утворилось на місці того, попереднього? Ну, якщо слідувати легенді…

— Ні, то не сузір’я…

— Тоді, планета, мабуть?

Ліара знітилась і похитала головою, мовляв, ні. Вона й сама збентежено замислилась. Якось усі звикли: сади — та й сади, а яка там уже різниця, на якому космічному тілі вони стоять і в якому саме куточку простору розташовані.

— У будь-якому випадку, це дуже цікаво, — замріяно промовив Фабіан. — Не можу й уявити собі, які дива ви там робите! Це точно має бути неймовірне місце, з потужною енергією, сильними духами-хранителями та… вочевидь, вражаючими мешканцями…

На останніх словах він трохи зашарівся, лагідно поглядаючи на Ліару. Вона, зрозумівши, через кого він зробив такий позитивний висновок про їхню цивілізацію, теж почервоніла та опустила очі.

— А де живеш ти? — спитала Ліара.

— О, я, можна сказати, ніде, — розсміявся Фабіан. У його велетенській формі він мав гучний голос, тож тепер відлуння покотилось обрієм і змусило легесенький космічний пил неподалік відлетіти трохи далі. — Я подорожую, постійно подорожую, і ніде ніколи надовго не затримуюсь.

Ліара захоплено подивилась на нього: оце так сміливість! Бути настільки вільним, щоб ніде та ніщо не тримало — це звучить занадто казково, занадто вражаюче, але водночас це, напевно, дуже складно. Це, виходить, він постійно один.

Самотній…

— Але знаєш, є місце, яке я вважаю всеціло своїм, — доповнив Фабіан. — Якщо не домом, то хоча б моїм особистим місцем сили. Дозволиш запросити тебе в гості?