Охоронець космічного пилу

Розділ 4

Напевно, будинок батьків — чи не єдине місце у світі, куди Алекс був ладен бігти о будь-якій годині дня та ночі. Він — доросла людина, що отримала освіту, здатна сама себе забезпечувати та навіть займається нібито корисною справою, тож якось дивно шукати спокою та затишку в хаті, яка тепер взагалі не зобов’язана так люб'язно розпахувати свої двері перед ним.

«Але ж вони все одно лишаються моєю родиною!» — промайнула в голові Алекса зворушлива думка, він якої в нього аж щось занило під ребрами, і чоловік квапливо перемкнув свою увагу на простір довкола, аби позбутись цього неприємного пекучого відчуття. Так дивно та незрозуміло, звідки воно… Він же думає про свою сім'ю, про найрідніших людей, ба більше — найближчих у світі.

— Гей, чуєш?.. Хлопче… Хлопче!..

Алекс аж здригнувся, коли зрозумів, що тим ледь чутним шепотом звертаються до нього.

— Обережно розвертайся та йди собі, —  тихо від далі незнайомець, високий сивий чоловік близько 60 років. —  Там ловлять.

Алекс примружив очі та подивився вдалечінь: і справді, за пару десятків метрів від нього біля доволі популярного генделика стояв мікроавтобус із тонованими вікнами. Погана ознака…

— Рухайся швидше, давай! — незнайомець аж потяг Алекса за лікоть у протилежний від генделика з мікроавтобусом бік. —  Ти «на нулі» захотів, жити обридло? 

— Так-так, я йду, —  промимрив Алекс і прикинув, яким чином можна обійти цей генделик, щоб все ж дістатись до будинку батьків, тут лише 5 хвилин шляху було. Але то нічого, є ще один шлях, просто довший.

— Рятуйте, рятуйте! Права не маєте!

Алекс різко озирнувся і побачив, що зовсім, мабуть, юного хлопця пакують у ту бісову машину з чорними вікнами — чорними, гнітючими, як і те життя, яке тепер очікує на нещасного впольованого. Звідти, куди він поїде, власними ногами не повертаються… На такій відстані важко розгледіти, однак схоже, юнакові було близько років вісімнадцяти, ну максимум, двадцяти. 

Він пручався, чимдуж відбивався ногами, кричав у весь голос і лаявся матом. Один худий хлопець боровся проти двох кремезних бугаїв… Як же він хотів жити!

Алекс аж закляк від побаченого. На його місці міг би бути він! Якби його не попередив той випадковий перехожий, то зараз він би був змушений рятувати себе правдами та неправдами.

Вулиця була майже порожня, незважаючи на вихідний. Навіть із того зазвичай доволі галасливого генделика не лунало ані звуку — ну тут зрозуміло чому.

— Що стовбичиш? —  прошипів той самий перехожий до Алекса. Як виявилось, він теж завмер, спостерігаючи за ситуацією, що відбувалась. —  Тікай звідси, але не біжи, йди повільно, сховайся он там попід деревами, не привертай уваги. 

— А ви? —  промимрив Алекс. 

— А я подумаю, чим хлопцеві допомогти. Іди вже! 

Той рвучко махнув рукою, і Алекс не наважився більше стовбичити тут на очах у військових. Крики не вщухали, лунали на всю вулицю, і це давало надію, що мисливцям не вдасться втримати свою жертву. 

Пролунав постріл. 

Алекс навіть не ризикнув озиратись, просто йшов і йшов вперед, пришвидшуючи крок, щоближче від підходив до будинку батьків. Тут вже його не побачать ці нелюди, він перейшов на іншу вулицю, тут його не видно.

Але так хотілося скоріше в безпеку, у рідні стіни… А ще краще — в дитинство.

«Розмріявся!»

Вибух, десь удалині. Схоже, Всесвіт дуже вчасно вирішив нагадати Алексові, що як раніше вже не буде.

Триває війна, обстріли, балістичні атаки, рейди та вбивства.

Реальність, яку він навіть у страшному сні собі не уявляв.

Ось і будинок батьків, такий же приємний, такий же стильний, яким Алекс його завжди знав. У батька будівельний талант, у мами неймовірне відчуття естетики, прекрасного — такі люди буквально не могли не створити справжнього затишку.

Паркан і ворота, звісно, вже інші, більш сучасні, не такі, якими їх пам'ятає Алекс зі свого дитинства, але то такі дрібниці. І звісно, не замкнено.

Мама завжди відчиняє двері заздалегідь, коли чекає на нього, Алекса, і точно знає, що він прийде. Чоловік штовхнув калитку, увійшов, звичним із дитинства рухом замкнув її за собою, і в ту ж мить йому на руки застрибнув маленький пухнастий комочок, галасливий і дуже активний.

— Ніккі! — радісно вигукнув Алекс і підняв над головою білого пса, що аж не тямив себе від радості, дзвінко гавкав і намагався лизнути чоловіка в щоку.

— Агов, Іро, наш син причалапав! —  почув Алекс голос батька, а згодом побачив і його самого, коли той вийшов до воріт у домашніх штанях і явно нашвидкуруч застібнутій сорочці, з шампуром в одній руці та склянкою пива в іншій. Вертлявий пес Ніккі стрибав, наче божевільний, махав пухнастим хвостом і бігав навколо двох чоловіків, ніби обирав, від кого зараз хочеться отримати найбільш уваги. 

— Батьку! — радісно вигукнув Алекс і кинувся йому назустріч. 

— Тримай! — усміхаючись, батько простягнув йому ту склянку пива. — Мати вже чекає на нас, а цей то взагалі… —  він махнув на пса. — Зранку під воротами сидів, як відчував, що ти сьогодні прийдеш. Пий пиво, тобі вже є 18, давно можна!

Батько сміявся, його очі сяяли — як і завжди, скільки Алекс пам'ятав і себе, і свою родину. Йому б бодай трохи батькового оптимізму, і він би був зовсім іншою людиною… 

«А чи треба мені бути іншим? Що як я можу бути собою?»

— Іро, ми зараз підійдемо! —  гукнув батько до дружини, і звернувся до Алекса: 

— Ну що, розказуй, що в тебе нового? Два тижні не бачились!

Алекс зробив ковток холодного пива, схоже темного, і відчув полегшення. Він і так наче привів себе зранку до тями, але тепер у нього щось трошки прояснилось і в голові. А може, справа не в пиві, а в тому, що він зараз разом із батьком, поруч Ніккі, буквально недалеко мама. Життя в ці моменти здається прекрасним. І все ж, цікаво, чи здогадувався тато про його аж надто алкогольну ніч? 

— Чесно кажучи, взагалі нічого, — знизав плечима Алекс. — Я й не помітив, як дні минають, таке собі. Роботи купа… А ти? Ви? Як ви? Я… Я… сумував…

Алекс аж зашарівся. Чоловіки покрокували вглиб двору до затишної альтанки, де поралась Іра, мама Алекса. Вона емоційно розмовляла з кимось, тримаючи телефон плечем біля вуха, тож не помітила їхнього жаданого гостя.

Батько Алекса розсміявся і тихенько промовив:

— Вона з тіткою Оксаною зранку теревенить про щось. Схоже, сталось щось цікаве! Чесно кажучи, мені самому не терпиться дізнатись, що моя люба сестричка такого утнула, що дівчата півдня про щось радяться… Геей, Іро!

Він помахав рукою перед обличчям дружини й очима показав на сина. Іра радісно усміхнулась та кивнула Алексові, коротко попрощалась зі своєю співрозмовницею («Не хвилюйся, все буде добре, ми ще про це поговоримо!»).

— Алексе, ти як? — спитала вона, обіймаючи сина. — Ми хвилювались, коли ти аж два дні не відповідав.

— Матусю, я ж говорив, що працюю, — вдруге за цей ранок розчулено усміхнувся Алекс. — Коли я працюю над замовленням, я навіть не дивлюсь на телефон, щоб не відволікатись.

Нахабна та безсоромна брехня! Усі можливі та неможливі месседжери в нього встановлені на телефоні та на макбуку, глухим треба бути, щоб не почути вхідні виклики!

Батьки, звісно, спочатки зазвичай намагаються дозвонитись до нього звичайним чином, а всілякі Ватсапи та Телеграми йдуть вже згодом… Вчора був рекорд, він зник більше ніж на добу.

 — І що, багато напрацював? — усміхнувся батько, а його очі хитрувато блиснули. Не чекаючи відповіді, він доповнив: — Ти пий пиво, пий.

Алекс зніяковів, але аж подавився від сміху. Звісно, батько усвідомлював, що його син випиває. Звісно, не схвалював цього. Але при кожному зручному приводі іронізував і жартами натякав на небезпечність такої звички.

— Максе, ну яке пиво? — дорікнула йому дружина. — У нас сьогодні чай з м'ятою. Хлопці, сідайте за стіл!

— Ви з Алексом сідайте поки, щось смачне перехопіть, але не перебивайте апетит! — сказав Максим. — Я швиденько шашлики досмажу та приєднаюсь.

— Батьку, може, допомога потрібна? — спитав Алекс. — Я трохи вмію…

Максим махнув рукою:

— Та що ти, не варто! Там трохи лишилось, я хвилин за десять впораюсь і приєднаюсь до вас!

Батько відійшов да мангалу, який був зовсім неподалік альтанки, однак все ж на достатній відстані, щоб дим від вогнища не турбував. У повітрі зависло приємне поєднання ароматів невеликого вогнища та страв на грилі. Дуже літній запах… Дуже вчасно та доцільно ковтнути цього лагідного затишку в жовтневий час, поки осінь ще золота й відносно тепла, поки не почався сезон крижаних дощів, а й так роздовбані воєнною технікою дороги не вкрились багном і калюжами.

Алекс опустився на плетений диванчик із купою подушок під альтанкою, його мама ж сіла на диванчку поруч. На столі перед ним стояв великий чайник, три чашки з тарілками, столові прилади та трохи овочевих закусок. Місце посередині було порожнє, явно приготоване під тацю з шашликами.

Ніккі шалено бігав і тявкав, то намотував кола довкола Максима, то застрибував на руки до Іри й Алекса, а потім знову кудись біг.

— У нього стільки енергії, аж заздрю йому, — розсміявся Алекс, спостерігаючи за псом.

— Він живе своє щасливе життя, — промовила Іра до сина. — Бігає, грається, розважається… Ну і нас розважає! Алексе, а ти хоча б іноді відпочиваєш? Я знаю, що ти багато працюєш, але ж так і до вигорання недалеко.

Алекс тихенько розсміявся.

— Матусю, у мене вигорання не буде, —  промовив він. — Його не існує! Я ж просто роблю свою роботу, від клепання картинок люди не помирають. Якщо щось і почне горіти, то це хіба мій ноут, ну або мої вуха від сорому, якщо клієнтові моя робота не сподобається.

Алекс гучніше засміявся та погладив Ніккі, що якраз застрибнув йому на коліна та зручно там умостився.

— Даремно ти так, — зітхнула Іра. — Ти митець, справжній митець, і професія в тебе творча. Скільки талановитих людей згубило себе через те, що не встигали перезарядити свої батареї та знайти джерело натхнення…

— Мамо, я не митець, а звичайний дизайнер, — відповів Алекс, поки мати турботливо наливала йому чай до чашки та підсувала ближче тарілку з канапками. — Мені не треба натхнення, я просто працюю згідно ТЗ.

— Що таке «ТЗ»? — перепитала Іра, наливаючи чай собі.

— Технічне завдання. Простіше кажучи, замовник мені детально пояснює, що він хоче отримати, а я це виконую.

Алекс з'їв маленьку канапку й усвідомив, що насправді він дуже голодний. Чому тут дивуватись? За останні три дні це була перша їжа, що опинилась у його шлунку.

«Будь-який алкоголь теж має калорії, тож технічно я можу вважати, що все-таки я їв», — подумки заспокоїв себе чоловік. 

— Ти давно не малював? — з співчуттям спитала Іра, але Алекс дуже не хотів говорити на цю тему, тож поквапився її змінити:

— Мамо, а ти у відпустці зараз? Чи працюєш?

— Хороше питання, — знизала плечима Іра. — Я написала заяву про звільнення, ось допрацюю наступний тиждень, і всe. Буду вільна!

Алекс уважно спостерігав за виразом обличчя мами, за тембром її голосу, щоб зрозуміти, чи справді вона так рада власному звільненню. Чи, може, її «попросили» написати заяву за власним бажанням?

Іноді Алекс замислювався, звідки він отримав таку непогану інтуїцію, що регулярно рятувала його від проблем. Схоже, він це успадкував від обох своїх батьків.

Мати ніби прочитала його думки, тож поквапилась заспокоїти сина:

— Мене ніхто не звільняв, це було моє особисте рішення. Ба більше, мене не хотіли відпускати з університету, вмовляли навіть пройти курси післядипломної освіти та продовжувати вчити студентів.

Іра аж скривилась від огиди. Тепер Алекс не мав сумніві: мати справді відчуває полегшення через те, що скоро їй не потрібно буде працювати там, де вона провела ледь не половину свого життя. Спочатку як студентка, згодом як лаборант на кафедрі іноземних мов, а ще пізніше — як професійний вчитель англійської.

— Якби я теж міг так просто викидати зі свого життя те, що мені не подобається… Але якщо я до чогось звик, мені важко наважитись на зміни, — зітхнув Алекс.

— Повір, мені теж це рішення важко далось. Я до останнього вірила, що ще трохи — і все налагодиться, і університет працюватиме так само, як і раніше. 

«Як раніше вже не буде!» — промайнула в голові Алекса думка, що вже його встигла змучити, бо регулярно вривалась до нього в найбільш небажаний момент, ніби била в набат і грала фальшивий реквієм за втраченим мирним часом. 

— Агов, приймайте ваше замовлення! — весело вигукнув Максим, наблизившись до альтанки та тримаючи величезну тацю з готовим шашликом і овочами на шампурах. Чоловік поставив свій витвір кулінарного мистецтва на стіл, жартома вклонився, театрально закинув зімяту білу серветку собі на руку та продовжив: — Бажаєте щось ще?

— Так, бажаємо, щоб ви, пане, приєднались до нашого столика! Так, Алексе? — розсміялась Іра.

— Ви що, мені не можна! — жартував Максим далі. — У мене керівництво суворе, не дозволяють до гостей підсаджуватись.

— А ми нікому на скажемо! — парувала Іра. Алекс спостерігав за їхнім грайливим діалогом і тяжко зітхнув. Як же йому пощастило з батьками! Відкриті, щасливі, веселі. Максим тим часом сів на диван, а Іра налила йому чаю. 

— Шашлики розбирайте, — вигукнув Максим, допомагаючи дружині та синові стягнути шматки м'яса й овочі з шампурів собі на тарілки, і поцікавився: — Про що говорили?

— Я з Алексом поділилась гарною новиною, — відповіла Іра. 

— Якою з них? — усміхнувся Максим і підморгнув синові. — У нас багато гарних новин. 

— Що в тому болоті більше не працюватиму.

— О, так! — з ентузіазмом підхопив Максим настрій дружини. — Алексе, це вже не той навчальний заклад, що був раніше. Я давно твоїй мамі казав, що нема сенсу туди вбухувати свій ресурс, його не оцінять.

Він узяв дружину за руку і коротким поглядом висловив свою підтримку.

— А що тепер? — спитав Алекс. — Ти шукатимеш нову роботу?

— Ні! — рішуче відповів Максим замість Іри та знов поглянув на неї. — Я тебе дуже прошу відпочити, а згодом вже приймати рішення. 

Він повернув голову до Алекса та продожив:

— Саме так, після того знущання, яке влаштувало керівництво, треба як мінімум кілька тижнів, а то й місяців, щоб сили відновити.

— Взагалі я маю декількох приватних студентів, — сказала Іра. — Готую їх до вступу, до іспитів, просто вчу мові. Я можу просто взяти більше студентів, це і буде моєю роботою.

— Тобі це подобається? Викладати, вчити? — спитав Алекс.

— Звісно! Просто хотілося б це робити на власних умовах, а не терпіти абсурдні рішення та правила десь «згори».

«Матусю, хай у тебе все вийде! Ти заслуговуєш на те, щоб бути щасливою!» — подумки побажав Алекс і посміхнувся. Чомусь не наважився промовити вголос такі ніжні слова, ще й щось всередині нього наче стиснулось у дивний комок. 

 — А чому ти вирішила піти саме зараз? — запитав він уголос. — Лише початок навчального року. Я здивований, що вони тебе відпустили.

— Куди б вони ділись, — вороже прогарчав Максим. — Сволоти, без честі та совісті.

Алекс напружився. Якщо батько настільки злий, то сталося дещо справді неадекватне.

— Від викладачів очікують, щоб ми дуже багато часу та сил приділяли «патріотичному» вихованню, — з напівогидою-напівзлістю тихо промовила Іра. — Ти ж розумієш, що це означає?

— Вони вже минулого тижня збирали студентів і працівників на якийсь-там марш, — додав Максим. — Роздали текст, який вони мали вивчити та потім сказати камеру. Тьфу! Таке приниження.

— Я тоді вдала, що захворіла, довелось купити довідку, щоб відзвітувати. 

— Ти хабар дала, так? У лікарні? — уточнив Алекс.

— Тихіше, — попросив Максим. — Ми на вулиці, не можна, щоб нас хтось почув. Так, хабар. Ну краще вже так, аніж танцювати під сопілку окупантів. 

— Яка там сопілка, — розреготалась Іра. — Балайка! Недо-інструмент від недо-нації недо-людей.

— Скоріше, нелюдів, — сумно зітхнув Максим.

— А я сьогодні бачив, як хлопця забрали, — прошепотів Алекс і опустив голову. 

На мить запанувала неприємна та сумна тиша.

— Я до останнього буду вірити, що все налагодиться, — порушив мовчання Максим. — Усі війни колись завершуються, ну а поки… А поки ми разом, тож нам нічого не загрожує!

— Крім ракет і бомб, — гірко усміхнувся Алекс.

— Не варто мені було розповідати про моє звільнення, — сумно промовила Іра. — Он яку тему неприємну зачепили.

— Так це ж наша реальність, вона усюди, — відповів Максим. — Про неї неможливо не говорити. 

Алекса ж переповнювали протилежні почуття. З одного боку він розумів, що його мати нарешті скинула зі своїх плечей неприємний для неї вантаж, але з іншого боку… що як будуть жахливі наслідки? Що як їй якимось чином помстяться, а то й посадять?

Он скільки вже подібних випадків було.

— Нумо їсти смаколики! — бадьоро вигукнув Максим, явно намагаючись підняти родині настрій. — Охолоне ж!

Чоловік із надмірним ентузіазмом накинувся на свій шашлик і поглядом показав Алексові й Ірі, мовляв, і ви беріть приклад з мене.

Ніккі, здавалось, відкрив нове дихання в собі, коли побачив таку кількість м'яса на тарілках. Він, навчений нічого не красти зі столу, просто бігав довкола та випрошував смаколики, періодично то тікаючи кудись углиб двору, то повертаючись назад.  

— Мамо, а що тепер? — все ж не стримався Алекс і пошепки додав: — Вони ж не зможуть тобі заподіяти шкоди? Що як вони тебе звинуватять у чомусь на кшталт «державної зради»?

— Не думаю, — так само тихо відказала Іра. — Це, звісно, було важко, але я жодного разу не сказала вголос нічого поганого про теперішню так звану «владу». Я постійно уникала виконання цих директив, що оце на нас спускали згори, але намагалась вигадувати поважні причини.

— Може, все ж варто було б погодитись? — сором’язливо припустив Алекс. — Ти ж раніше брала участь у таких заходах. Я памятаю, як ми всі одягали вишиванки на якісь тодішні свята, вірші читали, теж ходили на різні марши та демонстрації… Це ж майже те саме, просто одяг інший, пісні інші, вірші іншою мовою. Яка різниця, під яким прапором жити? 

— Сину, ось ти ніби розумний хлопець, — тихо прохрипів Максим, уважно зазираючи Алексові в очі. — Але вибачай, іноді таку дурню верзеш. 

Алекс зітхнув і продовжив:

— Але це питання безпеки. Ну що тут зробиш? Раніше ми були однією країною, тепер стали іншою. Це можна просто прийняти та жити далі. Буває… Кордони країн мільйони разів змінювались за весь час існування цивілізації.

— Алексе, ми не стали іншою країною. Ми все та ж Україна. але тепер на нашій території чужинці, які чомусь вирішили, що мають право тут панувати, — сумно промовила Іра.

— Ну як «чомусь»? — додав Максим. — Бо в них зброя, вони захопили владу силою. Це хіба чесно? Алексе? Ти б от у цей будинок поселив би незрозуміло кого просто через те, що йому захотілося?

— Батьку, та це ж інше… То дім! Ваш…

— Наш, — виправила його Іра. — Це і твій дім також, і його двері перед тобою завжди відкриті.

Алекс відчув приємні мурашки та на мить аж закляк від усвідомлення цього контрасту: з одного боку вони говорять про страшні речі у світі; а з іншого боку йому вкотре нагадали, що в його житті є місце, де йому завжди добре.  

— Вибач. Так, наш. І він просто наш. А за місто чи область, чи тим паче країну ми не можемо нести відповідальність. Ми тут живемо.

—  В області чи країні ми теж живемо, — майже пошепки продовжив Максим. — І вона теж наша. А тут якісь чужинці чинять страшні речі, починаючи від оцих віршів-пісень їхньою мовою…

На слова «мова» батько аж скривився так продовжив:

—...і закінчуючи катуваннями та вбивствами. Ну або порожні квартири «віджимають», чого нас ніколи в житті не було. Можна було поїхати кудись собі спокійно та не боятись, що в твоїй хаті раптово хтось інший буде жити, та ще й на себе її оформить.

— На війні завжди вбивають… — тихо сказав Алекс.

— Та Алексе, справа ж не тільки у війні! Бачив сусіда твоєї бабусі, Іриної мами? Ні? Так от, у нього більше нема кількох пальців на руках, йому лишили тільки мізинці, вказівний на правиці та, здається, великі пальці.

Алекс подавився шматком огірка, закашлявся й ошелешено глянув на батька, а той тим часом продовжував далі, намагаючись говорити якомога тихіше, поки його очі аж горіли люття та обуренням:

— Саме так, це вони зробили. І, кажуть, що він втратив не тільки пальці, а ще дещо… Це я озвучувати не буду, сам розумієш, ти вже дорослий. 

— За що? — вражено спитав Алекс.

— А їм хіба привід треба? 

— Ну, хто його знає. Може, якесь слово українською мовою проскочило. Чи в соцмережах на якісь не ті пабліки підписаний, — почав перераховувати варіант Алекс.

— Якщо я не помиляюсь, це називається віктимблеймінг, — сказала Іра. — Коли ми звинувачуємо постраждалого та шукаємо в його поведінці причини, чого агресор так зробив. Що б ні сталось, ніхто не має право просто брати й відрізати людині частини тіла. 

— Егеж, — погодився Максим. — Тим паче якщо людина на своїй землі і робить те, що об'єктивно вважає за потрібне. Алексе, вони тут ніхто. В них немає права диктувати нам, що робити, незалежно від того, що це: співати їхні пісні чи йти воювати за їхню країну. Починається з пісень, а закінчується тим, що хлопців просто на вулиці ловлять, як безправних тварин.  

— До речі, Алексе, де це сталось? Ти говорив, що юнака сьогодні забрали? — спитала Іра. Алекс пояснив, що це було буквально поруч, біля бару «Чайка», і попередив батька не виходити з дому. Але Максим розсміявся та відповів:

— У мене «бронь». Я влаштувався на півставки на роботу будівельником, нас усіх відмазують від служби. 

Алекс з одного боку зрадів, адже батько захищений від мобілізації, а з іншого боку щиро засумував. Він знав, наскільки тато не любить роботу в наймі, наскільки йому важлива повна свобода та впевненість у своїх силах, чого, на його погляд, неможливо досягти на жодній роботі в штаті. А тут… «влаштувався». Очевидно, що батько пішов на це лише заради «броні». 

«Це ж наскільки йому важко, гидко комусь підкорятись!» — промайнуло в чоловіка в голові.

— Це компанія мого хорошого друга, — тихо промовив Максим, накладаючи щедрі порціі шашлику дружині та синові. — Він інвалід-колясочник, ще коли в шахті працював, отримав серйозну травму. Його точно не заберуть на війну, і він теж проти цього цирку, який у нас відбувається зараз. Ще до окупації він відкрив будівельну фірму, ось досі працює. 

— Тобто, це скоріше фіктивна робота, для галочки? — уточнив Алекс. 

— Не зовсім, я справді працюю, хоча Ігор — той самий мій друг — дозволив мені цього не робити. Але не можу я брати гроші, нічого не роблячи для цього. Тому переважно допомагаю з бухгалтерією та трохи з будівництвом. Для бухгалтерів, що цікаво, броні нема. «Державі» потрібні робочі люди, а не ті, хто головою працює. 

— Можливо, там знайдеться місце для Алекса? — припустила Іра. 

Алекс похитав головою і навідріз відмовився.

— Чому? — здивувався Максим. — Сину, я вже домовився з ним щодо тебе, він сказав, що треба лише вакансію відкрити та трохи почекати, щоб було враження, ніби вакансія реальна, і тоді можна брати тебе. Вибач, що без твоєї згоди… Просто я був впевнений, що ти погодишся… Та ні! Я був переконаний, що ти навіть зрадієш! Це ж питаня безпеки.

— Батьку, дякую, але справді не варто. У мене купа роботи, я просто не знайду час.

— Так тобі не треба працювати, — прошепотів Максим і підморгнув. Ну як так? Сам тато не може просто брати гроші й нічого не робити, а йому пропонує. 

— Невже цей чоловік справді просто з доброти душевної роздає робочі місця всім, кому заманеться? — скептично перепитав Алекс. 

— Не всім. Це він допоміг саме мені, ну і я йому за це віддячив, фінансово. Сам розумієш. За тебе теж, до речі. 

— То чого ти тоді працюєш? Уявляю, який хабар він зажадав за таку послугу… Скільки, за його мірками, коштує чоловіча свобода?

Алекс ледь стримувався, щоб не реготати від абсурдності ситуації. Платити гроші, щоб отримати роботу, при цьому працювати зовсім не обов'язково… Ну, з іншого боку, це гарантований захист від подорожі тим страшним тонованим бусом.

— Насправді небагато, повір мені, — відповів Максим. — І то, Ігор нічого не просив, то була моя ініціатива. Ми дуже давно товаришуємо, і я йому неодноразово допомагав у його бізнесі. Він, між іншим, вже більше десяти років купує харчову продукцію для обідів собі в компанію в нашому магазині, мій давній оптовий покупець.

— Кажуть, небезпечно в бізнесі мати справу з друзями, — гірко посміхнувся Алекс. Батько махнув рукою:

— Брехня. Якщо друзі адекватні, співпраця відносини не зіпсує. Просто розділяти треба дружбу та роботу.

Батько помовчав і додав:

— У бізнесі немає місця хитрощам і брехні. Людські стосунки та довіра — те, що врятує підприємця навіть у найгірші кризи. 

Алекса щиро вражав батьків оптимізм. Яка чесність? Та ледь не всі найбільші бізнеси побудовані на маніпуляціях і махінаціях, а конкретно в їхньому регіоні це буквально традиція.

Усім відомо, що в 90-ті роки був розквіт культури «кришування» та «віджимання» підприємств, повного беззаконня. Йому тоді було десь років 5, він цього часу не пам'ятає, а от батько точно знає. Він на той період вже мав власне невелике кафе, що після кризи 2008 року довелось закрити, але саме тоді він відкрив мережу магазинів у місті. І він говорить про чесність у бізнесі… Невже це можливо? Невже батько так щиро вірить у людей? Він-то, звісно, порядний, але це не означає, що всі такі.

— Ну що, Алексе? Погоджуєшся на «бронь»? — вивів Максим його з роздумів, але той вже мав намір вдруге відмовитись. Хтозна що там за домовленість насправді… Може, батько буде змушений заплатити за це непомірні гроші, та ще й за що… За його, Алекса, нікчемне життя? Та ну… Якщо загрібуть воювати, то хай буде вже так, від долі не втечеш. 

«Але він сказав, що вже заплатив», — промайнула думка.

— Ти знаєш, я ніколи не приймав рішень за тебе, — сказав Максим. — Але вибач, тут я наполягаю, мабуть чи не вперше в житті. Ти можеш навіть не з'являтися на так званому «робочому місці», але я все ж прошу тебе на роботу влаштуватись. Це твій захист. Наступного місяця. Дуже прошу, почуй мене.

Іра з надією дивилась на сина. Алексові справді пощастило: його батьки з самого дитинства давали йому повну свободу вибору та дій, і завжди його підтримували в кожному його бажанні, завжди були відкритими до діалогу. У підлітковому віці він щиро дивувався історіям своїх друзів і однокласників, які часто розповідали якісь страшні речі. Комусь заборонили ходити в музичну школу, буцімто «це не престижно», у когось контролювали листування в соцмережах, щоб не було друзів, які «мають поганий вплив», когось змусили після девятого класу вступати в технікум, який обрали батьки тощо.

Алекс кивнув і ледь чутно сказав:

— Добре… Але чесно кажучи, я не дуже вірю, що все так просто й ідеально.

— Сину, я тобі колись брехав? — сурово запитав батько. Від нього дуже рідко вдома, в родинному колі, можна було почути таку інтонацію. Схоже, Алекс образив його своїми сумнівами. — Ну от і все, я хочу просто безпеки для тебе. 

— Тату, дякую, — усміхнувся Алекс, і погляд Максима одразу пом’якшав. — Вибач, будь ласка. Просто я не хотів би, щоб ти мав якісь проблеми через мене. Це ж, мабуть, не так легко було домовитись…

— Жодних проблем нема та не буде, обіцяю, — відказав Максим, схопив Ніккі на руки та розслаблено відкинувся на спинку диванчика. Їжте, їжте! А ти, Алексе, лишайся сьогодні з ночівлею. Ввечері ще кіно якесь подивимось. Добре?

Алекс тільки-но хотів відмовитись, адже завтра йому треба здати ще одне чергове замовлення, але… не зміг.

Він до болю та до тремтіння в руках скучив за батьками, за підтримкою та турботою, за відчуттям безпеки. А проєкт можна зробити вночі з батького комп'ютера… 

«Чи не вперше за останні два тижні попрацюю тверезим і без похмілля» — подумки розсміявся чоловік і кивнув батькові у відповідь на його питання.