Охоронець космічного пилу

Розділ 5

Обрій неподалік ніби вибухнув помаранчевим сяйвом. Ліара перелякано сіпнулась убік, інстинктивно намірившись летіти якомога далі від цієї дивини, однак її зупинило те, що Фабіан лишився спокійним, ба більше — чоловік розслаблено заплющив очі та підняв обличчя догори.

Вони разом стояли на невеличкій, але досить щільній та міцній поверхні чогось схожого на сірий туман чи навіть щільну хмаринку. Фабіан прийняв свою лаконічну форму — ту, в якій він мав такі ж самі риси обличчя та будову тіла, як і Ліара. 

Ще один помаранчевий вибух, але більш концентрований і лінійний, він буквально утворив стовп світла, й одразу після нього в просторі повіяло ледь відчутним теплом.

Сяйво спалахнуло ще раз і розбилось на тисячі крихітних іскор, що тепер повільно осідали. 

— Ось ми і можемо йти далі, — прошепотів Фабіан, зробив невеликий граційний помах рукою, і ледь відчутна м’яка поверхня, на якій вони стояли, рушила вперед.

— Оце так! — Ліара не стримувала захопленого погляду, натомість Фабіана здивувала її реакція.

— Що? — запитав він, посміхаючись. — Невже ти нічого подібного не бачила раніше? Наскільки я зрозумів, ти часта гостя невагомості, так? Тож, напевне, погодишся зі мною, що тут подібні метаморфози відбуваються ледь не щомиті?

—  Так, саме так, — кивнула Ліара, все ще зачаровано вдивляючись у яскраві помаранчеві іскри. — Але зазвичай це раптово… А зараз наче за твоїм бажанням? Ти керуєш цим? Як? Я ж чула, ти щось прошепотів перед тим, як це сталось.

— Я думаю, вибухами старих та створення нових космічних тіл у просторі теж хтось керує, хтось значно більший і потужніший, ніж ми. Ніж, мабуть, усі ми разом узяті, хто живе в цьому світі. А я лише зміг повторити цей процес у дуууже вузькому його прояві, малесенькому масштабі, — Фабіан звів докупи великий і вказівний пальці, лишаючи між ними крихітний простір, щоб наочно показати, наскільки, на його думку, незначні дії він виконав. — У порівнянні з дивами Всесвіту оцей мій фейєрверк — повне ніщо, жалюгідна пародія, чесне слово… Але вона відіграє неймовірно корисну роль, принаймні для мене. Дивись!

Фабіан приклав вказівний палець до губ, ніби говорячи «Тихіше», і самими очима показав напрямок десь попереду, куди варто звернути увагу.  

Помаранчеві іскри все ще танцювали свій повільний танець, але щодалі рухалась сірувата хмаринка, то швидше ті вогники літали, закручувались у маленькі вири та згодом спускались кудись додолу.

«Ніби осіннє листя», — спало на думку Ліарі. Що? Що таке «осіннє»?

Дівчина тільки-но хотіла поділитись своїм раптовим порівнянням із Фабіаном, аж тут хмаринка зупинилася, останні іскри попереду них засяяли яскравим різнобарвним світлом і врешті-решт спустилися вниз. Туман, що вони утворили, поки літали, розвіявся, та за ним з'явились кремезні темно-коричневі двері з важкою круглою ручкою посередині. 

Ліара озирнулась. Позаду іскри все ще рухались, і наче й не збирались нікуди зникати.

— Ці двері не видно, так? — здогадалась Ліара. — Їх приховано?

Фабіан вдоволено кивнув, торкнувся ручки та, доклавши певну кількість зусиль, потягнув її на себе. Двері з грюкотом відчинились, юнак зробив крок уперед, переступаючи через невелику порожнечу між щільною хмариною та порогом, і опинився всередині нового простору.

— Давай руку, не бійся, — промовив Фабіан. Але Ліарі страшно не було. Навпаки: вона з цікавістю оглядала простір довкола та відчувала, що тут не лише безпечно, а й просто приємно бути. Фабіан галантно підтримав її за лікоть, і тепер вони разом стояли у закритому місці з височезною, ніби безкінечною, стелею. На мить здалось, що її тут навіть нема, і нагорі видніється просто небо — настільки високо закінчувались стіни, що аж важко розгледіти, що там. Тут же було декілька широких вікон, які починались від самого фундаменту та відкривали вражаючі краєвиди того, що знаходиться зовні.

— Це все ще невагомість, так? — тихо запитала Ліара. Вона не могла наважитись говорити гучніше в такому просторі, адже здавалося, що кожне її слово відіб'ється від стін луною. — Схоже, так? Бо бачу зоряні скупчення за вікнами. Вони реальні? Чи це імітація?

Двері з грюкотом захлопнулись, замок дзвінко клацнув. Складалось враження, ніби вони мають певну свідомість, і просто чекали, намагались впевнитись, що більше гостей не буде.  

Фабіан гречним жестом запросив Ліару проходити:   

— Ні, це справжні види. Будь ласка, почувайся тут вільно та безпечно. Тут тобі, та й мені також, нічого не загрожує.

У просторі стояла суміш доволі різних ароматів, які Ліара не могла чітко розрізнити, але відчувала, що вони є невід'ємним елементом тутешнього затишку. 

— Це твій дім? — запитала вона. — Тобто, ти живеш тут?

Фабіан кивнув:

— Я завершив його будувати не так давно, і, правду кажучи, це перше місце за все моє життя, де мені справді добре. До цього я був у найкращому випадку гостем всюди, де б ні жив.

Попід найближчої стіни без вікон розмістились, схоже, меблі для сидіння чи лежання на них, а навпроти них — незнайома Ліарі конструкція з якимось механізмом, однак він їй про щось нагадував. Ще тут було багато картин і гобеленів, чудернацьких скульптур та незрозумілих механізмів. Фабіан розказував про кожну річ, яка навіть трохи цікавила Ліару, жваво відповідав на її питання та й сам шукав серед усіх своїх скарбів те, що може сподобатись його гості.

Незважаючи на величезні вікна, частина зали була все ж погано освітлена зовні, але її все ще було добре видно, бо просто в повітрі зависли вогники світло-бежевого та світло-рожевого кольору. Завдяки цьому особливо виділявся набір із трьох картин, що висіли на стіні рядочком і зображували, схоже, пейзажі з інших світів. 

Одна з них мала багато помаранчевого кольору, подібного до того, яким майоріли яскраві іскри біля входу до цього будинку. Коричневі стовбури дерев і кущів були повністю вкриті жовтогарячим листям, воно ж лежало на землі, створюючи враження вогняного килима. 

«Осіннє листя», — знову спало на думку Ліарі. 

— Фабіане, ти часом не знаєш, що таке «осінь»? — запитала дівчина. Фабіан примружився, уважно поглянув на набір картин і поцікавився:

— Чому ти про це питаєш?

— Мені вже вдруге чується фраза «осіннє листя». Мені невідомо про про такий різновид рослин. 

— Це не різновид, — усміхнувся Фабіан. — Це певний життєвий період, він існує на деяких планетах і характеризується необхідністю змінити стан, трансформуватись, зникнути для того, щоб оновитись і народитись заново. Я бачив абсолютно різні варіанти, як це відбувається. Ось один із них, — юнак вказав долонею на ту саму картину, яка зацікавила Ліару. 

— Ніколи такого не бачила…

— А рослини, які ти вирощуєш? Вони оновлюються? — спитав Фабіан.

— Звісно, але я ніколи не бачила, яким чином це відбувається, — знизала плечима Ліара. — Ми надсилаємо паростки чи вже готові екземпляри туди, для кого їх робили, та більше ніколи їх не зустрічаємо. Хоча…

Дівчина задумливо перевела погляд на картину поруч, де на такому ж пейзажі помаранчеве листя замінила біла та наче тверда субстанція. Її було зовсім трохи на голих стовбурах, проте вона щедро вкривала пласкі поверхні та землю. Дерева ж тепер здавались чорнющими, створюючи разючий, але цілком гармонійний контраст. 

— …колись моя квітка стала такого ж кольору, — завершила вона свою думку.

— Пелюстки?

— Ні, вона вся, цілком і повністю. Просто зжухла, згорнулась у крихітну спіраль, а пелюстки ще за певний час до цього опали та зів’яли.

— А потім?

Фабіан очікував почути, що після цього квітка оновилась та стала ще красивішою та міцнішою, аніж була. Однак Ліара його здивувала:

— Не було жодного «потім». Вона померла. Однак це була перша та єдина рослина, життя якої я бачила від самого її народження та до кінця. 

— Для кого ти ростила цю квітку?

— Ні для кого. Мені просто вдалося знайти трохи часу та вільної енергії, тож… 

— Сумуєш за нею?

— Не знаю. В цілому, немає нічого вічного, все колись завершується, зникає, помирає, тікає. Ну, або майже все. Ця квітка була зі мною дуже довго, я вдячна їй за це, та з теплом згадую про неї. Це, можливо, була не зовсім «осінь» для неї. Але смерть — теж у якомусь сенсі трансформація…

— Я радий чути, що ти легко відпустила твою квітку, — співчутливо промовив Фабіан. — Часто справді легше відпустити, ніж тримати з усіх сил те, що вже готується піти. Осінь — це скоріше про уповільнення, спокій, готовність до тієї самої трансформації. Мабуть, у випадку твоєї квітки осінню було те, що вона скинула з себе пелюстки.

Якраз повз повільно та ненавязливо пролетів один із світильників. Ліара озирнулась і провела його поглядом.

— Я звернула увагу, що з того вікна майже немає світла, — дівчина вказала ту частину зали, де було багато ліхтарів і сяючих куль, що висіли просто в повітрі. — Що там, за тим вікном? 

— Ходімо, — усміхнувся Фабіан, радіючи, що Ліара сама відійшла від сумної для неї теми. — А мені цікаво, які твої версії? 

— Ну, не знаю. Мабуть, там щось закриває вид, тому так мало світла. 

Фабіан грайливо підморгнув Ліарі, поглядом натякаючи «А ще варіанти?».

«Може, ця частина обрію просто не має багато світил», — промайнула думка в дівчини, але вона відмахнулась. Не може бути, що справа в цьому, бо не буває таких контрастів: що ліворуч небо всіяне зорями, а праворуч порожнє.

Але побачене вразило Ліару: небо справді було чорнюще, місцями плямисто-сіре, наче попелище від багаття. Де-не-де було помітне слабке сяйво чи натяк на світло, але треба було аж дуже сильно вдивлятись, щоб розгледіти бодай щось.  

— Що це? — здивовано запитала вона. — Не скажу, що бачу таке вперше, але щоб так багато порожнього місця… Жодного разу не бачила настільки темного обрію в невагомості. Це теж щось пов’язане з «осінню»?  Щось зникає чи засинає, так?

Фабіан також поглянув у темну глибочінь за вікном, куди дивилась Ліара, не відводячи очей, і відповів:

— Не зовсім, тут трохи інше. Тут так завжди. Власне… 

Фабіан на мить завагався, ніби щось обмірковував, а тоді продовжив:

— Оскільки тут маленьке вікно, важко оцінити всю винятковість цього явища. Підіймімось нагору, на другий рівень, добре? Там з балкону буде видно все.

Вони пройшлись майже всією залою, поки добрались до вузеньких гвинтових сходів, біля яких було розташоване ще одне здоровенне вікно, а за ним виднівся калейдоскоп темних кольорів і сріблястого ледь помітного сяйва.

Фабіан гречним жестом запропонував Ліарі йти вперед. Як тільки вона ступила на першу сходинку, вся конструкція почала повільно рухатись, і на мить це налякало дівчину. Вона озирнулась і побачила, що Фабіан стоїть позаду неї та посміхається, тож вона й собі посміхнулась.

Вона розуміла, що поводить себе дуже необачно, але той спокій, який наче невидимим хвилями випромінював Фабіан, здавався Ліарі таким знайомим і бажаним.

Сходи довели їх догори, і вони опинились у абсолютно іншій залі, схожій більше на круглий коридор із декількома дверима, найближча з яких була буквально в кількох кроках від гвинтових сходів. Фабіан рушив до неї, потягнув за ручку, відчинив і увійшов вперед, черговим гречним жестом запрошуючи Ліару увійти за ним.

— Ця кімната не пускає нікого без мене, — пояснив він. — Тому я маю завжди першим заходити, скільки б гостей ні привів я з собою.

— А чи пробував хтось увійти сюди без твого відома? — розгублено запитала Ліара, озираючись довкола. 

— Навряд, — знизав плечима Фабіан. — Тут вже тривалий час не було майже нікого, крім мене, ну і, можливо, двох-трьох знайомих, що подекуди знаходити можливість навідати мене. От як ти зараз.

Юнак зазирнув Ліарі в очі та тепло посміхнувся.  

— Як тобі? — спитав він, показуючи поглядом на кімнату. 

— Це вражаюче, — прошепотіла Ліара. З одного боку, вона ледь наважувалась і дихати тут, бо очевидно, що це місце має для Фабіана особливе значення. А з іншого, було важко не роздивлятись кожну деталь, навіть найменшу, тож дівчина сподівалась, що хазяїн будинку буде не проти, якщо вони зроблять тут бодай невелику прогулянку.

Якщо зала на першому поверсі справляла враження неймовірної величності, помпезності, то цей простір вражав своїм затишком, тут навіть жевріли язики помаранчево-рожевого полум’я напроти м’яких крісел. Погляд Ліари вправ на ще одну картину в цьому будинку, але велику та не статичну: на фоні помаранчево-зеленого пейзажа активно та хаотично рухалась маленька комаха з яскравими симетричними крильцями.

— Ти сам написав це полотно? — спитала дівчина.

— На жаль, ні. Я і гадки не маю, хто автор чи авторка цієї краси. Мені вона дісталась абсолютно випадково. Шкода, звісно… Я б дуже хотів дізнатись, яким саме чином було створене це диво, але і запитати нема кого. Я не маю ані найменшої здогадки щодо того, хто міг створити цю картину.  

Фабіан на мить спохмурнів і засмучено зітхнув, але одразу ж смикнувся та широко посміхнувся — награно, перебільшено. Йому явно дуже не хотілось справляти негостинне враження на дівчину та змушувати її сумувати.

— Насправді немає жодної таємниці щодо цієї технології, — промовила Ліара та торкнулась подушечками пальців рами з дуже знайомої їй деревини. — Це фарби, ми називаємо їх «Серебрум». Вони добуваються з екстракту деяких квітів, і кожен художник робить їх власноруч, винятково для себе.  

— Тобто, ніхто інший не зможе написати картину тими фарбами? 

— Чому ж? Зможе. Але по-перше, це… Це просто неприйнятно! Варто мати повагу до митця та його творіння, адже навіть ті фарби не у всіх виходить якісно зробити, а потім ще й намалювати ними… — дівчина обурено видихнула, і у Фабіана склалось чітке враження, що вона знає реальні випадки крадіжок. — А по-друге, картина, написана чужими фарбами, не рухається — все намальоване лишається статичним, ніби замороженим у моменті. Ти маєш з ними домовлятись, поки малюєш. А хто ще зможе домовитись, як не митець, хто сам і виростив ті фарби, турбувався про них і вдихнув у них життя?

Фабіан захоплено слухав і раптово закашлявся: він аж дихати припинив, тож його тіло вирішило турботливо нагадати йому про життєво важливу потребу в повітрі. 

— Але якщо відомо, що картини не рухатимуться, це означає, що хтось все ж наважився писати чужими фарбами? — задумливо запитав він.

— На жаль, так. Це негарно та у багатьох комунах навіть заборонено, — Ліара зітхнула. — Розумію твоє здивування, я й собі не можу уявити, що треба мати в голові, щоб наважитись на таке. Але… маємо що маємо. 

Ліара схилила голову вбік і почала уважно оглядати полотно. Зображена на ньому комаха літала хаотично, непередбачувано, а мереживний малюнок на її крилах наче відбивав промені сяючого джерела світла, що то ховалось за хмарами, то знов визирало. Пейзаж віддалено нагадував те, що дівчина бачила на острівці нещодавно, але то однозначно було якесь інше місце.  

— Ти вмієш писати такі картини? — спитав Фабіан. Ліара тихенько розсміялась у відповідь:

— Що ти, це зовсім не для мене задача. 

 Фабіан із цікавістю поглянув на Ліару та вкотре здивувався її скромності. Вона ж так захоплено говорила… Він був певен, що дівчина належить до тієї когорти митців, яких вона так пристрасно захищала.  

«Агов, вона ж рослинами займається! — нагадав він сам собі. — Можливо, їй подобається той факт, що з квітів можна створити фарби, і справа взагалі не в картинах».

Погляд Ліари впав на найширшу стіну цієї кімнати, що була дотичною до тієї, де висіла та сама величезна рухома картина.

Там було безліч хаотично розміщених поличок і шухлядок різного розміру, від великих до малих. Вони вкривали майже всю стіну. Це справляло враження сильного контрасту між першим рівнем будинку, де також були цікаві та незвичні речі, але вони розташовувались на відстані одна від одної, тож зберігалось відчуття простору та навіть певної величі. Тут же було більше затишку в цілому у кімнаті, а конкретно ця стіна була майже всяна купою всього.

— Це моя колекція, — усміхнувся Фабіан. — Там вже майже нема місця, тож я буду робити нові ячейки вже на цій стіні, довкола картини. Якщо хочеш, підійди ближче, подивись. 

— Що ти колекціонуєш? 

— Складно пояснити, — замислився Фабіан. — Я до цього взагалі навіть не думав, як описати це все… Можливо… Ну, це речі з різних вимірів, але…

Юнак перебирав у голові варіанти, як можна назвати те, що він тут назбирав. Ліара тим часом уважно оглядала це різноманіття форм, розмірів, кольорів, однак жодна з цих речей їй знайомою не була. 

Колекція сягала майже стелі, що тут була все ще високою, але і близько не така, як на першому рівні. Аж тут дівчина побачила маленьку скриньку внизу, майже на рівні своєї руки, і на мить їй здалось, що вона відчуває щось дуже тепле звідти.

— Фабіане, — вивела вона юнака з його активних роздумів. — Можна я подивлюсь на цю річ ближче?

Юнак взяв скриню до рук і дав їй Ліарі:

— Так, звісно. Я знайшов її неподалік однієї малесенької планети на межі Трикутної галактики та галактики Андромеди. Вона дуже мила, але не відкривається. Можливо, хтось загубив ключа, а скриньку викинув, бо не зміг відкрити. А я не наважився ламати, руйнувати її… Може, там щось дуже особисте. Та й просто, не хочеться нищити таку красу.

Скринька мала темно-коричневий колір із легким відтінком зеленого, вкрита сріблястими (можливо, навіть срібними) міцними вензелями. Верхню та нижню частину поєднував врізаний у деревину замок.

Ліара накрила провела пальцями по скважині та відчула, наче щось у тій скрині буквально проситься назовні.

«Чим би ти ні було, ти віднині вільне», — подумки сказала вона, і в ту ж мить замок глухо клацнув, а скриня повільно відчинилась.

— Як? — вражено запитав Фабіан.

Ліара була вражена не менш ніж Фабіан, але іншим: як виявилось, скриню заповнювало кольорове насіння.

— Це просто скарб, — прошепотіла вона, не в змозі відвести очей від побаченого. Насіння відрізнялось за кольором, формою, розміром. Фабіан також зазирнув до скрині, намагаючись зрозуміти, що це. Ліара обережно торкнулась різноманітних кульок і зернин, пропустила деякі з них крізь пальці. Живі! Вони живі та теплі, деякі навіть пекучо-гарячі.

— Давно вони в тебе? — спитала дівчина.

— Так, дуже, — кивнув Фабіан і взяв одну яскраву намістинку, щоб роздивитись ближче. Її перламутрова поверхня відбивала світло, наче дорогоцінне каміння. — А що це?

— Тобі подобається? 

— Так, я шокований…

— Я можу з нього виростити квітку, — вказала Ліара поглядом на ту кульку, що тримав Фабіан. — Або з іншого зерня, яке обреш.  

— Тобто, це щось на кшталт насіння? 

— Насіння, саме насіння, — усміхнулась Ліара. — Це дуже рідкісні квіти. Не знаю, чому хтось міг таке викинути, але я щиро рада, що вони не потрапили до рук лиходіїв. То як щодо квітки?

— Звісно, якщо ти сама не проти! — захоплено вигукнув Фабіан. — Я б хотів побачити це.

— З якої зернини? 

— Ось цієї, якщо можна, — трохи зашарівся Фабіан, простягаючи Ліарі ту саму перламутрову намістинку. — Тобі щось потрібно для цього? Якийсь посуд, стіл, вода тощо?

Ліара озирнулась довкола.

— Зазвичай так, але не сьогодні, — усміхнулась вона і взяла до рук намістинку, уважно її розглядаючи. — Із твого дозволу…

Вона повільно рушила до картини з комахою, зосереджено оглянула її, провела пальцями по дерев’яній рамі. Так, вона пам'ятає цю деревину: то було велике замовлення, вони працювали майже без перепочинку, щоб вчасно його завершити. То було давно… 

Фабіан уважно та зацікавлено спостерігав, тихо підійшов ближче, крокуючи повільно, щоб не відволікти дівчину. Коли він побачив, що з картини починає потроху збиратись невеличка хмарина з різних кольорів і осідати на розкритій перед полотном долоні Ліари, в нього аж мурашки по шкірі пробіглись. Ліара тим часом розвернула свою руку, зберігаючи явно сконцентрований погляд, і зібрана субстанція утворила напівпрозору кулю.

Дівчина дуже обережно, наче щось приміряючи чи підлаштовуючи, вклала намистинку всередину, де та затремтіла й активно, шалено почала обертатись навколо власної осі.

Далі Ліара проводила подушечками пальців по кулі, наче вираховуючи, де саме зараз це потрібно зробити. Фабіан бачив, наскільки дівчина зосереджена, наскільки багато уваги та енергії треба на цей процес. Очевидно, що ще потрібні знання та майстерність.

Йому цей стан уважності та концентрації дуже нагадав те, як він себе почуває, коли когось лікує. Те саме… Не відволікатись, не гаяти часу, лишатись зібраним і уважним — бо це відповідальність за чиєсь життя. 

Так і в Ліари… Відповідальність за те, щоб із цієї тендітної перлинки з’явилось життя, щоб виросла квітка. 

Намистина припинила рухатись і зависла в центрі кулі.

— Вона буде з великим пухнастим бутоном і об’ємними листями. Колір не каже, хоче зберегти в таємниці до свого дорослішання, — прошепотіла Ліара. 

— Вау… — тільки й промовив Фабіан. Він тільки-но побачив, як народжується нове життя, тож не міг опанувати своє мовлення через захоплення та розчулення. Раптово йому спало на думку, що Ліара, можливо, втомилась стояти, тож він обережно запропонував: 

— А… може, присядеш?

Фабіан вказав долонею на два крісла неподалік біля каміну. Дівчина вдячно кивнула та повільно рушила туди, все ще невідривно спостерігаючи за кулею. Схоже, Фабіан відчув, що Ліара трохи втомилась від тривалих польотів, і її тіло хоче відпочити. Сама ж вона навіть не усвідомлювала цього.  

Сяюча куля потрохи звужувалась під лагідними дотиками Ліари, поки не досягла розміру перламутрової намистини та не розчинилась, лишивши по собі сріблясті іскри. Тепер поверхня насіння не відбивала світло, а дійсно трохи сяяла, і буквально на очах змінювала свій колір, утворюючи чудернацькі візерунки. 

— Вона готова до знайомства з цим світом, — тихо сказала Ліара, а на її очах забриніли сльози, явно від щастя. — Їй потрібно трохи часу, згодом у неї з'явиться коріння, і можна буде їй подарувати основу.

— Висадити в грунт? — здогадався Фабіан. — У мене є і глечик, і зразки грунтів із різних планет і сузір’їв! І навіть із того пурпурового острівця. Зараз все принесу!

Намистина різко смикнулась, Ліара лагідно погладила його вказівним пальцем, і з посмішкою промовила:

— Е, ні! Усі квіти, що виростуть із насіння з твоєї скрині, вільні та незалежні. Їм грунт не потрібен, ба більше — вони принципово не живуть в одному місці та легко пристосовуються до багатьох умов. Не скажу, що до всіх, бо не думаю, що знаю про всі можливі умови для рослин у світі… Але до багатьох. Це рідкісні рослини. І, я впевнена… я впевнена, що це неймовірно красиві квіти.

Насінина двічі блимнула ніжно-зеленим світлом, ніби дякуючи Ліарі, та продовжила свої кольорові метаморфози.

— Потрібна простора посудина, бажано скляна, — сказала дівчина. Фабіан простягнув долоню, зосереджено поглянув кудись убік, і за мить до його руки із сусідньої шафи прилетіла глибока прозора миска. Ліара поклала кольорове насіння туди, все ще продовжуючи його пестити та з цікавістю спостерігати за тим, як змінюється його поверхня. 

Фабіан відмітив, що дівчину не здивувало те, яким чином він узяв посудину. Отже, або їй особисто, або навіть її цивілізації ці чари знайомі.

Юнак почав швидко перебирати в голові ті небесні тіла та виміри, де таке вміють, намагаючись вгадати, звідки може бути Ліара. Але список вийшов занадто довгий, і до того ж він не пригадав і чверті потрібних цивілізацій. 

— Я не розумію, що тут зображено. Тобі відомо, хто це? Де це відбувається? — вивела Ліара Фабіана з його роздумів. Дівчина дивилась на ту саму величезну картину, з якої вона зібрала субстанцію для сяючої кулі.

— Це комаха, — промовив Фабіан уголос. — Бачиш? Вона має дві пари крил, дуже ніжних і тендітних. Є такі комахи величезні, заввишки як два, а то й три мене в цій моїй формі. А є крихітні, які легко вміщаються на одному-єдиному пальці. 

— Уявляю, які вони страшні… — прошепотіла Ліара. — Напевно, ще й кусаються? А з картини так і не скажеш, що вони небезпечні.

— Чекай, з чого ти зробила такий висновок? — здивовано запитав Фабіан. — Я анічогісінько не казав про можливу небезпеку від них. Ну, звісно, я певен, що світ величезний, і в ньому є місце тому, що нам невідоме, але особисто я бачив лише безневинних таких комах, незалежно від їхнього розміру чи кольору. Скоріш навпаки: вони вразливі. Якщо щось чіпляє бодай одне їхнє крило, вони можуть легко загинути за лічені хвилини, максимум — години. Я жодного метелика не зміг врятувати після навіть малої травми.

— Метелика?

— О, так. Їх називають «метелики». Вони, до речі, харчуються квітковим пилом. Це квітам, звісно, не шкодить. Не можу повірити, що ти ніколи не стрічала цих вродливих істот.

— Ніколи, — похитала головою Ліара. — Ну, я ж не так вже й багато часу приділяю квітам, більше корисним рослинам, тому, можливо, і не було приводу з ними стикатись.

— Або відповідь простіша: вони просто не живуть там, де ти живеш. Вони мешкають дуже мало де, — заспокоїв дівчину Фабіан. 

— Наприклад?

«Або відповідь ще більше проста: що як я просто нездатна вирощувати квіти, якщо до мене жодного разу не навідувались істоти, яким вони потрібні для харчування», — виринула в свідомості Ліари сумна думка. 

Насіннячко ніби відчуло, що саме затьмарило настрій його садівниці, і швидко замиготіло темно-бордовим кольором

«Ти, звісно, будеш найкрасивішою! Чи найкрасивішим! — подумки звернулась Ліара до насіння, яке з кожним її словом заспокоювалось та поверталось до більш яскравих кольорів. — Ти з самого початку унікальне творіння, вільне, міцне. Ще й вирощене з фарбами «Серебрум»... У тебе немає шансів не бути вражаючою, квітучою, ароматною…» 

— Вибач, я засмутив тебе? — торкнувся Фабіан її плеча й уважно зазирнув їй у вічі.

— Ні, що ти! — посміхнулась дівчина, але з ока дуже невчасно покотилась сльозина. — Просто я подумала, що якщо вони їдять пилок, то вирощування квітів — не така вже марна справа. Когось це може нагодувати, буквально врятувати життя.

Ліара відвернулась, вдаючи зацікавленість чимось іншим у цій кімнаті, та вперлась поглядом у шафу навпроти, хоча насправді намагалась відволікти себе від раптових сумних думок і зупинити сльози, що вже активно рвались назовні.

— Ліаро, я… — Фабіан знітився, відчуваючи, як тремтять його руки. Та чого ж вона так зациклена на користі — і тільки на користі? Звісно, Фабіан усвідомлював, що то її особиста справа, та не мав наміру лізти в чуже життя, однак йому аж дуже ясно пригадалось, як буквально нещодавно він із великими зусиллями відновив здатність її тіла відчувати. І пригадалось, що дещо слизьке в її ребрах все ще нікуди не поділось…

— Я… Якщо, звісно, ти дозволиш… — схвильовано промовив він і пересів на бильце крісла збоку від дівчини. — Я можу… можу обійняти тебе? Звісно, якщо ти не проти.

Тепер знітилась Ліара. Вона тільки-но змусила себе припинити плакати, аж тут Фабіан своїм раптовим питанням викликав нову хвилю сліз, і їй нічого не лишалось, як просто сховати обличчя за долонею, а себе та свої несподівані ганебні почуття — в обіймах того, з ким вона лише нещодавно познайомилась.    

Фабіан натомість видихнув із полегшенням і міцніше притис до себе дівчину, відчуваючи її уривчасте дихання та марні спроби заспокоїтись. Намістина була абсолютно розслабленою, так само лежала у скляній мисці на колінах у Ліари.

Вони не слідкували за тим, скільки минуло часу. Просто сиділи, поринувши у власні роздуми, позираючи то на полум’я в каміні, то на насіннячко, та насолоджуючись обіймами. Ліара дуже швидко заспокоїлась і різко відкинула від себе думки про власну нікчемність. Як взагалі можна було таке пустити до своєї голови, коли ось у її руках просто зараз майорить живе підтвердження її… якщо не майстерності, то принаймні вмінь. 

— Дякую тобі за підтримку, — посміхнулась дівчина згодом і простягла Фабіанові миску. — Тепер вона твоя! Я впевнена, що ти піклуватимешся про неї і… сподіваюсь, вона буде твоєю згадкою про мене.

— Звісно! — вигукнув Фабіан. Він почав сором’язливо розпитувати Ліару про його подальші дії: як доглядати за цією диво-рослиною, чим поливати, чи треба годувати тощо. Але Ліара лише посміхнулась і сказала, що ці квіти йому самі все розкажуть.

— Головне — обов’язково допоможи їй, коли з’явиться коріння, бо далі все буде марно, — завершила Ліара. — Вона розкаже, як це зробити.

Фабіану не терпілося дізнатись, яким саме чином спілкуються ці квіти, бо очевидно, що не словами. Він тримав у руках миску з насіниною, розчулено дивлячись на неї, наче на малу дитину. Ліара пояснила, що треба лише чекати, але не виймати насінину зі скляної посудини, аж поки не з’явиться те саме жадане коріння.

— Я б хотів подарувати тобі цю скриню, — сказав Фабіан. Ліара активно почала відмовлятись, але той наполіг. — У твоїх руках всі зернини отримають нове життя. А ти побачиш, що тобі справді подобається ростити квіти. Я ж бачив твої очіі! Я бачив, яка ти ніжна з нею!

Фабіан опустив очі до миски:

— Обіцяю піклуватись про неї, любити та доглядати найкращим чином. Вона буде моїм талісманом, бо… її виростила ти! Будь ласка, не відмовляйся! Ти мені такий подарунок зробила… Візьми скриню, вона справді ніби весь цей час чекала на тебе, наглухо замкненою, аж поки ти не взяла її до рук.

Він повільно рушив до шафи з колекцією, дуже обережно поставив миску на тільки-но створену нову поличку на рівні його очей, узяв скриню та вклав її до долоні Ліари.

— Прошу, не відмовляйся!

Ліара здалась і вдячно усміхнулась. Вона справді була рада цьому подарунку, але сумнівалась, чи має саме вона право на те, щоб це рідкісне насіння дісталось їй. Власне, невідомо, кому воно належало.

— От і я маю ще дещо на згадку про тебе, — посміхнулась дівчина. — На додачу до того, що ти повернув мені вміння літати та відчувати своє тіло. Дякую тобі!

Фабіан спробував щось відповісти, але був настільки схвильований, що його забракло слів. Тож Ліара вирішила змінити тему, щоб зруйнувати цю ніякову паузу. Власне, вже час повертатись…

— Я жодного разу не бачила цих комашок, — сказала вона, показуючи на картину. — Ти говорив, що вони, можливо, просто не живуть неподалік від нас, так?

Фабіан вдоволено кивнув.

— А де вони живуть? Де ти їх зустрічав? — спитала дівчина.

— Ну, наприклад, на деяких сузір'ях Чумацького Шляху, — знизав плечима чоловік. — Великих бачив у сузір'ї Оріона, наприклад. А от зовсім крихітні були на одній з планет, в тій же галактиці… Назву, щоправда, забув… Не можу пригадати… Дивись!

Фабіан покрокував до єдиного величезного вікна в цій кімнаті та обережно потяг дівчину за руку з собою. Вони зупинились біля величезної скляної брами, за якою було видно темно-синю глибину із яскравими неоново-кольоровими спалахами та потоками. Простір було всіяно дрібними зоряними скупченнями, поміж яких літали то великі, то малі напівпрозорі димки. 

— Яка краса! — зачаровано видихнула Ліара.

— Ти не бачила такого раніше?

— Бачила у невагомості отой калейдоскоп, але він був не такий яскравий. Кольори були значно ніжніші, а тут майже вибухове розмаїття.

— Це Чумацький Шлях, — з гордістю промовив Фабіан. — Щоправда, самий край Галактики, буквально її початок. 

— Уявляю, що там всередині… там, у самому її серці. Напевно, дуже красиво. 

— Обережніше, — доброзичливо розсміявся юнак. — Наші бажання мають тенденцію здійснюватись. Однак, я б не волів опинитись у центрі Чумацького Шляху, бо там наразі є величезна чорна діра. У цьому, насправді, немає анічогісінько незвичного… Безліч галактик таким можуть похвалитись. Ось метелики живуть там, принаймні, там я їх і бачив.

Ліара побачила, що на фоні зоряних скупчень дуже виділяється повністю чорна частина обрію, без жодного натяку бодай на якесь космічне тіло чи світило.

— А це і є те, що ми бачили з вікна внизу? — спитала Ліара, вказавши у той напрямок. — Чому там так темно?

— Це карликова галактика, один із супутників Андромеди. У ній мало зірок, бо вона малесенька та дуже юна, тому майже непомітна. Проте там легко сховатись, загубитись, особливо якщо доводиться рятуватись від небезпеки. 

Ліара тільки-но хотіла якось тактовно й обежено запитати Фабіана, що невже йому доводилось мати в житті такий досвід і тікати кудись у темряву, але той раптово продовжив далі, ніби відчув, про що хотіла запитати дівчина та вирішив запобігти незручній темі: 

— А он там, з того вікна біля двері на першому рівні видно саму Андромеду. А з того, — він вказав на інший бік. — Можна побачити Трикутну галактику. Однак тут, на другомі рівні, їх видно всі, і одночасно. Навіть можна побачити їхні межі.

Ліара вражено озиралась і не вірила власним вухам:

— Як це? Аж чотири галактики з вікон одного будинку? Як?

— Справді, я мешкаю на межі трьох галактик: Чумацький Шлях, Андромеда та Трикутна. Ну і, звісно, є галактики-супутники, але з вікна видно лише ось цю… Назву забув, хоча, чесно кажучи, навіть не знав. 

«Знаю, маю стидатись цього… Треба знати свою батьківщину», — промайнула в голові юнака чергова неприємна думка, але той вирішив проігнорувати її та не припиняти частувати увагою зацікавлену дівчину, що, правду кажучи, все більше та більше його зачаровувала.

— Це дивина якась… Я вперше чую про таке, — промовила вона. — Але, на жаль, мені вже треба повертатись... Буду вдячна, якщо ти міг би підказати, як повернутись у невагомість.

Фабіан сумно зітхнув, але усвідомлював, що колись ця мить мала закінчитись. Він провів долонею по віконній рамі, щось тихо прошепотів, і ставні повільно відчинились, даючи змогу побачити безкрайній обрій. Ще один короткий шепіт і ледь помітний порух рукою — і одразу за підвіконням ледь не з повітря утворилась та сама темно-сіра димка, що була надійною опорою, коли Фабіан і Ліара наближались до будинку.         

Фабіан стрибнув на неї та простягнув долоні до дівчини, маючи намір їй допомогти спуститись, але Ліара похитала головою:

— Тут дуже красиво! Але вибач, я боюся… Дуже високо.

Фабіан здивовано розсміявся:

— Про що ти? Це ж невагомість! Тут немає меж… А  поза мого будинку зникає й сила тяжіння. Про яку висоту ти говориш?

Ліара і собі здивувалась. Що означає «високо»? Порівняно з чим?

— Врешті-решт, ти ж літаєш, — нагадав Фабіан. — Нумо, чекаю на тебе!

Він смикнув руками, запрошуючи Ліару спуститись до нього. Дівчина закрила обличчя руками та розсміялась:

— Що я верзу? Ти маєш рацію! Вибач, я не знаю, що це було.

Дівчина тихо засміялась, з полегшенням визираючи з вікна в цю безодню. Фабіан усміхався та зачаровано спостерігав за нею, чекав на її рішення.

Насміявшись від душі, Ліара стала на самий край підвіконня, відштовхнулась та піднялась у повітря, а наступної миті невпевнено приземлилась на хмаринку поряд із Фабіаном, поки той обережно підстраховував її за лікоть.

— Ти тільки не подумай, що я сумніваюсь у твоїх уміннях, — пояснив свою дію Фабіан. — Просто мені так спокійніше, коли я знаю, що можу хоча б якось тебе захистити…

— Мене? Від чого? — здивувалась Ліара. — Ні.. Я маю на увазі, що вдячна тобі. Просто.. Ти говориш про захист… Тут є щось небезпечне?

— Ні-ні, не хвилюйся, — запротестував Фабіан. — Я і сам не знаю, чому це сказав, але повір мені: мій будинок — чи не найбезпечніше місце в усьому Всесвіті. Принаймні, я все зробив для того, щоб так було.

— Вибач, якщо втручаюсь не в свої справи, але… — ніяково промовила Ліара. — Схоже, ти дуже шукав безпеки? Мабуть, доводилось стикатись із чимось страшним?

Фабіан підняв очі догори та задумливо зачепився поглядом за темно-синій зоряний обрій. 

— Можливо, — нарешті відповів він, посміхаючись. — А ти? Теж вибач, але я маю надію, що ти не проти, якщо я запитаю тебе про те ж саме?

— Думаю, я заслуговуватиму на найсильнішу зневагу, якщо дозволю собі хоча б трохи поскаржитись на своє життя, — тихо відповіла Ліара. — Я не хвалюсь, ні. Але справа в тому, що мені справді пощастило. У мене ніжна та любляча родина, багато надійних друзів, які до того ж є і моїми однодумцями. Єдина небезпека, що мені загрожує — це зіткнення з чимось руйнівним десь поза мого дому, моїх садів. Бо я настільки невдячна, що постійно тікаю, коли є вільна година. Літаю, гуляю… Поки мої близькі за мене хвилюються. Будь ласка, тільки не засуджуй мене! Я розумію, наскільки негідно та підло це з мого боку, але… нічого не можу з собою вдіяти. Мене щось ніби приманює в невагомості.

Вони ще певний час розглядали небокрай. Фабіан мав рацію: межі галактик справді видно, особливо якщо просунутись трохи вперед від вікна завдяки тій сіруватій щільній хмаринці.

— Я в цій формі не літаю, — нагадав Фабіан. — Тому користуюсь таким от транспортом, але далеко від будинку на ньому не відходжу. Тільки в захищених межах… Далі — лише в моєму крилатому вигляді.

За рогом будинку обрій осяяло зелене світло. Фабіан пояснив, що то на Чумацькому шляхові мандрівники користуються секретним порталом, що вирушати в сусідні карликові галактики.

— Який же він секретний, якщо все видно? — усміхнулась Ліара. 

— Ну, це ж просто сяйво. Уся невагомість світиться тими чи іншими кольорами… Тільки портал же секретний, не кажи нікому про нього, — розсміявся Фабіан.

Ліара відчула, що простір змінюється, ще й сірувата субстанція під ногами почала тремтіти.

— Отут мої володіння закінчуються, — сказав Фабіан. — Мені варто змінити форму. Ліаро, відлети якомога далі від мене, будь ласка, щоб я тебе не зачепив. І потім ми разом вийдемо за межі мого житла.

Ліара послухала його. Істота, на яку перетворився Фабіан, була справді величезною, і дівчина здивувалась, як взагалі вижила після зіткнення з його крилом. 

Тепер маршрутом керувала Ліара. Вони знов летіли в невагомості, обганяючи одне одного та оминаючи дрібне космічне сміття, але тепер вони не були аж надто веселі, як до цього.

Нарешті вони дістались великої кам’яної скелі, що зависала просто в повітрі та мала невеликий виступ, на якому вони й приземлились. Оскільки місця було мало, Фабіан змінив свою форму, зазделегідь прицілившись, щоб після перетворення впасти саме туди, куди треба. 

— Це твій дім? — запитав він, з цікавістю оглядаючи скелю.

— Фабіане, дякую тобі, — усміхнулась Ліара. Вона ледь-ледь наважилась навіть подумки зізнаватись самій собі, що їй аж дуже не хочеться прощатись зі своїм новим… схоже, другом. Так-так, другом! Незважаючи на доволі нетривалий час, проведений разом, дівчина розуміла, що дивом натрапила на того, кого розуміє вона та хто розуміє її.

А вдячність! Щире почуття вдячності, бажання знайти бодай якісь слова, щоб виразити те, наскільки величезну послугу зробив їй Фабіан, звільнивши її тіло від впливу, якого Ліара навіть не помічала.

Але треба йти… Треба повертатись. На неї вже чекають.

— Пообіцяй мені, що це не остання наша зустріч… — прошепотів Фабіан і уважно подивився на Ліару. Смарагдові та сині очі зустрілись, але ненадовго: за мить їхні власники сором’язливо відвели свої погляди вбік. 

— Навіть якщо це неправда, пообіцяй, — хрипло продовжив юнак. — Я хочу мати бодай примарну надію… Хоча б найменшу. Пробач мені мою прямолінійність, але я не можу це стримати в собі: я боюся тебе відпускати, боюся ніколи більше не побачити тебе. Але… 

«Давай, продовжуй ганьбитись і верзти дурниці в порожнечу! — звідкілясь виринув голос того неприємного базікала, про якого Фабіан вже примудрився забути, тож аж здригнувся від несподіванки. — Її там вже навіть не стоїть. От побачиш, вона тебе використала та втекла!».

«Це ТИ верзеш дурниці!» — подумки відповів Фабіан голосові та рвучко повернувся до Ліари. Він знав, що вона там, відчував, вірив їй. Голос ніби не мав вибору, не мав можливості мучити юнака далі своїми принизливими образами, тож просто затих. 

— Я віритиму в те, що ще побачу тебе, хай би що ні трапилось! — твердо промовив Фабіан і посміхнувся. Йому неймовірно полегшало, ніби камінь з душі впав, коли він побачив, що весь цей час Ліара дивилась на нього ясним поглядом, що випромінював не лише довіру, а й щось схоже на мовчазну відповідь «я теж…».

Аби не брехати самому собі щодо власних висновків, Фабіан наважився запитати ще раз, але не встиг: Ліара, не відводячи очей від нього, повільно підійшла та обережно, ніби сумніваючись у своєму праві на це, обійняла юнака за плечі.

У цьому було щось тендітне та наївне. Фабіана здивувало, що вона з кожним своїм кроком і кожним новим рухом уважно спостерігала за його реакцією, ніби якоюсь частиною своєї свідомості припускала варіант, що той її відштовхне, що не прийме її почуттів.

«А які в неї почуття?»

У відповідь на цю думку знову виринув той самий голос:

«Якщо ти здатен закохуватись в усе, що рухається, це не означає, що всі так само…»

«Пішов ти!» — грубо подумки урвав його Фабіан і вдоволено відмітив, що вже вдруге той голос йому підкорився. Юнак зітхнув, насолоджуючись спокоєм і щастям, що його переповнювали, і міцніше притис до себе Ліару. 

— Ми побачимось, — тихо сказала вона. — Не знаю, як, але я дуже цього хочу.  

«А чого я з ні сіло ні впало трагедію влаштовую?!» — увірвалось раптове усвідомлення до голови Фабіана.

— Ліаро! Приходь на це місце, коли Полярний обрій матиме потоки Шаган, зеленого кольору. Це не триває довго, тож буде легко помітити. І я чекатиму на тебе тут, у той час, кожного разу.

— Полярний потік? Що це?

— Полярний обрій… Хіба не бачила його? — здивувався Фабіан. — Не може цього бути! Кольорове сяйво в невагомості — ось це він. Ти помітила? Потоки змінюються не рандомно, а з певною закономірністю.

Ліара зацікавлено слухала, однак не була впевнена, що розуміє, яке саме сяйво має на увазі Фабіан. Це оте, що нещодавно охопило величезну площу та спалило декілька астероїдів, коли, мабуть, вибухнула зірка? Але воно було яскраво помаранчевим, не змінювало кольори. Чи, можливо, ота прозоро-салатова холоднюща субстанція біля порталу до Трикутної галактики? 

—...таким чином, ми можемо опинитись тут в один і той самий час! — радісно вів далі Фабіан. — Я так робив, коли треба було узгодити зустріч чи якусь спільну дію з кимось, хто живе в іншому вимірі.

— Наскільки мені відомо, в невагомості часу немає? — запитала Ліара. — Тож коли я побачу той зелений потік, не факт, що саме тоді ж він буде зеленим і для тебе…

— Буде! Полярний обрій проходить єдиною струною крізь усі відомі та невідомі виміри. Його неможливо надурити чи перелаштувати, його неможливо знищити. Воістину унікальне явище…

Ліарі дуже не хотілося обривати захват і захоплення Фабіана, тож вона вирішила не зізнаватись йому, що не розуміє, про що мова.

«Якщо це настільки важлива та відома річ, однозначно наші надзвичайно мудрі майстри про неї знають. Авжеж, знають! Запитаю в них!», — вирішила для себе Ліара та впевнено відповіла Фабіану:

— Я згодна! Дякую тобі! Це неймовірна ідея!

Вони обоє були щасливі від розуміння, що рішення знайдено, і їм не доведеться розлучатись, несучи з собою лише примарну надію на те, що доля колись їх зведе знову разом, що колись на межі вимірів чи бодай десь у Всесвіті їхні шляхи знов переткнуться. Вони ще побачаться, а може, й не один раз. І ба більше — вони обоє в захваті від цієї перспективи!

Фабіан відчував, що Ліара не вдає свою симпатію до нього. Він дійсно переживав, чи не від вдячності за допомогу вона така мила з ним, через силу та небажання. Але ні, він не міг навіть наважитись засумніватись у щирості того, що дівчина випромінює.

Юнак розумів, що згодом він вилає себе за те, що не спромігся одразу згадати про Полярний обрій та його унікальні властивості, але не зараз. Зараз він насолоджувався останніми моменти поряд із своєї новою знайомою перед прощанням. Хай тепер вже і не сумним: він знав, що Ліара точно прийде.

— Я кожного разу, коли будуть зелені потоки, чекатиму на тебе тут, обіцяю, — усміхнувся він. — Навіть якщо ти сотню разів не прийдеш, я буду прилітати сюди та чекати.

— Я прийду, — розсміялась Ліара. 

— Ми вже поруч, так? Ти живеш десь неподалік? Дозволиш тебе провести?

Ліара завагалась. Їм було суворо заборонено когось запрошувати, передусім через отой гіркий досвід мешканців сузір’я Перехрестя Алхіміків. Майстри багато разів говорили, наскільки важливо ховатись, не розповідати про локацію садів, та жодним натяком не видати таємниці створення рослин! 

«Але ж це Фабіан! Йому можна вірити!»

— Ходімо, — сказала Ліара, та закашлялась. Тіло ніби заклякло на якусь мить, але Ліара прочистила горло і відмахнулась від гнітючого відчуття, що раптово її охопило.

— Все добре? — стурбовано уточнив Фабіан.

— Так-так, просто замислилась не про те, — розсміялась Ліара.

Фабіан був схвильований. Він очікував побачити вражаючий портал, неймовірний вхід до місця, де вирощують космічні дива флори. А може й не тільки космічні… Юнак уявляв собі, що от зараз відчує аромат свіжої зелені, чи можливо навіть пилок квітів. А сам портал, мабуть, буде трохи прохолодним — бо рослини ж! — але від цього все ще приємним і навіть тонізуючим. 

А що як ці, як Ліара каже, сади справді розташовані на місці колишнього Перехрестя Алхіміків?! Він-то думав, що то лише легенда. 

У Фабіана аж крила затремтіли від цікавості та очікування. 

А ще, це такий шанс побачити бодай крихту того, що пов’язано з Ліарою. Йому хотілося пізнавати її, розуміти, відчувати. Що як не її дім розкаже йому про неї більше? Однак, він і не сподівався, що вона його запросить до себе. Та й непристойно це з його боку буде… Проте, можливо, цивілізація Ліари має інше ставлення до взаємних візитів… 

Хоча б провести її, хоча б ще трохи з нею побути.

— Нам треба летіти? — уточнив Фабіан, готуючись знов прийняти свою велику форму. Але Ліара заперечливо похитала головою, розвернулась до великої купи каміння позаду себе, озирнулась у пошуках непотрібних свідків і уважно огледіла простір довкола.

Крім неї та Фабіана нікого не було, тож дівчина торкнулась долонею одного з каменів, заплющила очі та на кілька секунд завмерла, зосереджено схиливши голову. Складалось враження, що вона на чомусь концентрується, чи навіть подумки щось промовляє. Фабіан не заважав, лише спостерігав.

Кам’яна брила затремтіла, спочатку легесенько, а потім настільки шалено, що Фабіан аж ледь втримався на місці. Ліара міцно схопила його за руку, трохи злетівши над твердою поверхнею для зручності, а той посміхнувся:

— Дякую тобі за турботу! Не хвилюйся: навіть якби я впав, я б прийняв свою літаючу форму, і все було б добре. 

— Вибач, я забула тебе попередити, — понуро сказала Ліара, все ще уважно спостерігаючи за тим місцем на камені, якого вона торкалась. — Ще трохи, зараз це завершиться. Поки тримайся за мене.

У Фабіана промайнула думка, що тепер очевидно, чому Ліара так легко тримається в невагомості: схоже, їй це звично. 

Раптово все припинилось, і просто на очах мандрівників каменюка посередині наче розчинилась, утворивши дещо подібне на тунель із потоками, схоже, напівповітря-напіврідини всередині. 

Ліара зробила крок вперед у цей вир, трохи стискаючи долоню Фабіана — він зрозумів, що то запрошення йти за нею. 

Незважаючи на те, що здавалось, вони зараз опиняться десь ледь не у воді, простір був цілком подібним до того, що назовні. Хіба що рухатись тут доводилось трохи повільніше, бо повітря було важчим. Також відчувалось, що десь поблизу, попереду, є сила тяжіння.

Фабіан уважно окинув оком це місце. Було незрозуміло, чи є тут щось взагалі, окрім доволі помітної кам’яної стежки, якою вони йшли. Усе довкола було темно-глибоким, що навіть неясно, чи є тут стіни та стеля.  

Вони крокували далі, і поволі довкола почали з’являтись стовбури дерев із тонким закрученим гіллям, що нагадувало когтисті лапи якоїсь невідомої тварини. 

«Мабуть, відпочивають, сплять…» — подумав Фабіан. Він пригадав дерева з тих пейзажів якоїсь планети на Чумацькому Шляхові, що він з таким натхненням зберігав у себе вдома, на межі трьох галактик. Ті дари флори мали листя, яке вони скидували на нетривалий час, а згодом його паростки знов потрохи з’являлись, символізуючи початок нового етапу у тому просторі, та зокрема нового життя для саме цієї рослини. Цікаво, думав він, як зростатиме квітка Ліари? Мабуть, спочатку вирине крихітна травинка, що згодом перетвориться на стебло; потім з'являться листячка — Ліара говорила, вони будуть широкі, — а згодом він зможе побачити той кольоровий бутон.

Фабіан і не помітив, що замріяно прикрив очі, поки уявляв собі його знайомство з новою рослиною, тож швидко вилаяв себе за це. Фантазувати можна де завгодно, а от тут треба мати повагу до житла Ліари: вона ж он як жваво цікавилась усім, пока була його гостею! А він себе дуже негідно поводить.

Юнак різко розплющив очі, маючи намір вибачитись і пояснити, що його голову зайняли думки про нещодавнє диво, створене Ліарою, але…

Ліара, схоже, і не дивилась на нього весь цей час. Її погляд був зосередженим, а очі ніби скляними, і вона невідривно спостерігала за чимось попереду неї.

Крокували вони повільно. Фабіан обвів поглядом простір і побачив, що тепер рослин тут безліч — вони буквально утворювали майже щільні стіни обабіч дороги. Юнак озирнувся: позаду них також лишились високі дерева та низеньку кущі, але там їх було менше. Схоже, щодалі вони рухаються — тим щільніші насадження.

— Чи є тут квіти? — спитав Фабіан Ліару, але вона не відповіла. Юнак обережно торкнувся її плеча, і вона, різко здригнувшись, зупинилась.

— Щ-що? — перепитала вона, впершись поглядом у Фабіана.

— Квіти, — уточнив він, посміхаючись.

— Там… — невизначено махнула рукою Ліара кудись вперед. — А взагалі, тобі краще повертатись. Вибач. 

— Я тебе чимось образив? — ошелешено уточнив юнак. 

— Ні. Просто йди. 

— Ліаро, — юнак взяв її обличчя в свої долоні й уважно зазирнув в очі Ліарі. — Якщо ти мене виганяєш, я піду. Я не нав’язуватиму тобі свою компанію. Але будь ласка, скажи, що сталося? Якщо я чимось завинив, дай мені можливість це виправити. Просто скажи, будь ласка! 

Він був значно вищим за неї, і це особливо відчувалось, коли вони стояли так близько один до одного. Голова Ліара ледь сягала плечей Фабіана. Дівчина мовчки дивилась на нього, а згодом опустила очі й усміхнулась:

— Ні, що ти. То ти мені вибач, якщо тобі здалось, що я з тобою груба. Відверто кажучи, я сама не знаю, чому почала тебе виганяти. Однак вибач, прямо до себе я тебе не можу запросити. Але прогулятись цим порталом ми ще можемо.

— Порталом? — уточнив Фабіан.

— Так, ми називаємо це місце «портал». Він відрізає нас від небажаних гостей… Мабуть, щось трохи схоже на твій захист, твої іскри, у тебе вдома… Але до наших садів, на жаль, нікому не можна заходити крім тих, хто там живе. Сюди, до речі, теж нікому не можна, але це не таке суворе правило. Бачиш, ти тут… Отже, ти… ти — бажаний гість.

Останню фразу Ліара промовила, втупившись поглядом собі під ноги, та зніяковіло почервоніла. Фабіан, власне, теж відчув, як палають його щоки, та як губи самі собою розтягуються в дурнуватій усмішці, якої він навіть не намагався соромитись. 

Він був щасливий! Схоже, все ж його причарували… і ці чари називаються «закохався з першого погляду».

Вони рушили далі, так само повільно, але тепер погляд Ліари скляним не був. Фабіан же відчув, що простір змінився: з кожним кроком дихати ставало все важче, і виникало бажання ще сповільнити крок, щоб витрачати менше зусиль та наповнювати легені більшим об'ємом повітря. 

— Ліаро, — звернувся до неї Фабіан. — Який це вимір?

Дівчина раптово зупинилась і замислилась, а згодом знизала плечима, мовляв «Не знаю». Фабіан скористався цією паузою і дуже глибоко зітхнув, відмічаючи, що доводиться аж всім тілом напружуватись, щоб увібрати в себе таке щільне повітря.

— Невагомість, мабуть, — припустила Ліара.

— Ти не знаєш, у якому вимірі знаходиться твоє житло? — обережно запитав Фабіан. Він вперше бачив таке, тому щиро здивувався. Відчув, що подих йому знов перехопило, тож вкотре зробив глибокий вдих — цього разу його ребра охопив тупий ниючий біль від напруги. 

— Треба йти, — тихо сказала Ліара та зробила різкий крок уперед, Фабіан рушив за нею. Стіна з дерев і кущів тепер була практично щільна, ще й рослини розташувались в декілька рядів, подекуди в шаховому порядку. Тепер тут були як голі стовбури, так і пухнасті гілки з темно-фіолетовим, винно-бордовим і смарагдовим листям. 

У якийсь момент Фабіан відчув, що дихати більше не може, тож зробив крок назад — де хоч і з зусиллями, але він ще міг втягувати в себе повітря.

Очевидно, що далі він йти не зможе.

— Ліаро! — гукнув він захриплим голосом і закашлявся. Дівчина здивовано озирнулась і підійшла до нього. — Вибач, але справді я маю повертатись. Обіцяю чекати на тебе на тому місці, коли засяє потік Шаган на Полярному обрієві. Завжди чекатиму, кожного потоку, хоч і сотню разів треба буде чекати… аж поки не побачу тебе знову!..

Він знов закашлявся. Ліара невідривно та здивовано дивилась на нього. Юнак тільки-но хотів запитати, чи прийде Ліара, чи не передумала вона, аж тут його вже змучений ніс відчув запах… 

Аж занадто бридкий запах. Юнак закрив пальцями ніс і зробив великий вдих через рот. Все ще важко, бо повітря густе, але принаймні, так йому нічого не боліло. 

— Що за… — вирвалось у нього. Він уважно вперся поглядом у Ліару, яка стояла навпроти нього і мовчки розгублено спостерігала за ним. — Ліаро! Це що… Це… Це темна оранжерея? 

Дівчина здригнулась і зробила крок назад. 

— Ти брехала мені… — прошепотів він, щільніше закриваючи ніздрі пальцями однієї руки. — Ти… Ти мене сюди заманила… Хто ти? Ні… Що? ЩО ти таке? Та скажи ж ти бодай щось!

Ліара мовчала, а Фабіан більше не міг стримувати своє обурення. Він швидко зробив декілька широких років назад — туди, де повітря все ще щільне, але до джерела цього смороду бодай трохи більша відстань — і раптово почав збільшуватись у розмірах, змінюючи свою форму на ту гігантську, що зазвичай розсікає невагомість. 

Ліару аж знесло вбік хвилею, яку утворило це перевтілення. Зокрема щільна атмосфера цього місця дала про себе знати: дівчина гепнулась усім тілом об дерево і відчула, наскільки це боляче. Те саме забуте відчуття, яке їй відродила ця істота навпроти неї та… яка зараз, схоже, оскаженіла від злості.

Дівчина налякано дивилась, як Фабіан облітає цей портал широкими колами, безжально розриваючи повітря своїми величезними крилами. 

«Треба тікати… — промайнуло в голові в Ліари. — Бо він мене вб'є». 

Вона швидко схопилась на ноги, відмітивши, що когтисте гілля аж дуже сильно роздряпало їй спину навіть крізь одяг, та щодуху побігла вперед. 

Фабіан уважно оглядав усе, що тільки міг побачити. У цій формі він міг дихати вільно, а густе повітря не надто його бентежило: відчуття від польоту були приблизно такі ж, як від плавання у воді, коли він змінював форму на меншу. 

Хіба що бридкий і аж надто відомий йому сморід активно пробивався до його ніздрів, і він намагався бодай іноді закривати ніс долонею. Це було важко, бо тоді його центр тяжіння зміщувався, і він хитався в повітрі.

Справді, цей, як його Ліара назвала «портал», був широким і мав височезні верхні межі — настільки високі, що Фабіану навіть у його великій формі знадобилось трохи часу, щоб долетіти до стелі. 

До речі. Ліара!

Велетень уважно оглянув простір: з цієї висоти та з його гострим зором було видно все, зокрема ту крихітну цятку, яка несамовито кудись бігла.

— Гей, ти! — гукнув він, заходячи в круте піке та божевільній швидкості підлітаючи до Ліари. Його знов охопив гнів і обурення, і десь із глибини свідомості виринула надія: що як він помилився? Що як варто дочекатись якихось пояснень перш ніж робити висновки? Ну що ж, зараз він дожене дівчину та розпитає про все, що його цікавить.

Ліара озирнулась та побачила шалену істоту, що летить прямо на неї з гучним криком «Стій! Треба поговорити!», який луною відбився від стін. Листя на деревах затремтіло, а з найближчих навіть зірвалось, повільно осідаючи додолу, ніби у напіврідкому невидимому желе. 

Але вона встигла добігти, лишився один-єдиний крок. Не тямлячи себе від переляку, Ліара ледь намацала позаду себе виступ на стіні та торкнулась його всією долонею.

Наступної миті дівчина зникла. Фабіан бачив, як її ніби втягнула в себе ця кам’яна стіна.

Він ще якийсь час бився в неї когтистими лапами, гукав Ліару та гучно гарчав. Але цей сморід почав буквально тиснути на нього, важка хвиля нудоти підкотила до горла, і велетень був змушений швидко летіти назад.