Охоронець космічного пилу

Передмова

Поки ти обирала інших, я кохав тебе.

Ще жодного разу я не пошкодував ані про нашу зустріч, ані про те, що завдав тобі такого сильного болю. Хоча, якщо вже бути щирим до кінця — про яку любов може йти мова, якщо мене радує думка про твої невдачі?

Які там невдачі… За те, що ти вважаєш невдачами, я б півжиття віддав, аби хоч трохи торкнутись того, про що ти мрієш, до чого ти прагнеш. Щоб відчути на собі бодай крихту того, що ти вже досягла — через біль, через утрати, через негаразди та несправедливість. 

 

Але хто я? Простий художник, дизайнер-роздовбай, дні якого течуть, наче брудна річка.

Колись я вважав, що моє життя обірветься десь років у 28… Я не бажав собі смерті, звісно, але хто я такий, щоб сперечатись із долею?

Я знав, що мій час спливає, і просто прийняв це. Як прийняв твою зраду — першу, другу… Може, ще й третю, чи п'яту, чи десяту — хтозна скільки ще в тебе чоловіків було. Або, може, не тільки чоловіків?

        

Я не хотів нічого робити, я не прагнув чогось шукати. Лише покірно чекав смерті — знаєш, це дуже зручно, коли просто бачиш війну довкола, роками. Війна, що сама по собі є синонімом смерті. Що сама по собі забирає життя десятками, сотнями, тисячами.

Відверто кажучи, я вже почав смерті шукати. Перебирав у голові купу варіантів: чи мене, цивільного, просто вб’є снарядом, чи колись я загину героїчно на полі бою.

Іноді думав, що життя моє обірве не війна, а щось інше, чи навіть хтось інший. Теоретично зі стелі може й люстра впасти на мене — так доля і візьме своє.

 

Кому я брешу, яка люстра? У мене й падати нема чому, лише малі світильники в квартирі.

 

Вильоти, прильоти, будинок хитуном ходив — а я все живий.

Мені вже більше ніж 28, а я досі топчу цю тричі прокляту землю і не розумію, коли міг так помилитись.

 

Ти думаєш, я хворий суїцидник? Ні, антрохи. І не мрій!

Я живу, і житиму доти, доки треба.

Помститись тобі чи просто жити — не знаю, але з якоїсь причини я все ще тут. Смерті я вже не шукаю з того дня, коли перетнув рубіж у 29 років, але мене гризе моя ж помилка.

Якби я знав, що мені відмірено більше часу, я б прожив своє життя інакше! А так… останні роки я просто готувався до смерті.

Чекав, доки вона забере мене у кращий світ. У світ без тебе, бо я не можу дихати тим же повітрям, що дихаєш і ти, клята зраднице.

 

Я б і сам тебе прокляв, якби міг… Але занадто люблю тебе. Сильніше та сильніше, навіть знаючи про всі твої негаразди.

Ти думаєш, що я кинув тебе напризволяще, а я щоночі молюся за тебе, біс його знає яким богам… чи яким чортам.

Аби ти жила. Аби ти була тут. Тут! А я — десь подалі від тебе. 

 

***

Передчасно посивілий чоловік із грюкотом захлопнув вікно. Штукатурка посипалася — вже не вперше — але бажання бігти за віником та прибирати щось не було.

Є в цьому щось романтичне — дивитись у розпахнуте вікно, курити та думати про неї.. Господи, як у старі добрі часи емо, «ванільок» та подібної дурні.

Тоді його ці молодіжні субкультури не захлеснули своєю потужною хвилею, хоча був самий час для бунту та пошуку свого стилю — принаймні ледь не всі це робили. Він, підліток на той час, цікавився іншими речами, а світ наче зовсім не цікавився ним.

Ну, були друзі, були плани в житті, навчання в школі, думки про майбутнє. Все було добре, поки не почалась його персональна, як він її називав, екзистенційна криза.

 

Творчість? Та то ж звичайна сфера діяльності, яку суспільство вже задовбало романтизувати, ніби це щось таке нереальне та доступне лише обраним.

Він, досвідчений майстер живопису, навіть на той юний вік розумів, яка це дурня. То звичайна навичка, звичайне вміння, і жодної краплі натхнення в цьому всьому не було.

 

Береш і робиш. Ось і секрет успіху.

Не вмієш — вчишся. Не хочеш — не робиш.

Ну що тут незрозумілого?

 

А то розвели шмарклі на пустому місці…

 

Чоловік усівся за порожній стіл і косо глянув на балкон. Може, досить вже туди бігати? Палив би свої цигарки прям тут: все одно повітря забруднене, з цією триклятою війною.

 

«А чи не забагто прокльонів? — запитав він сам себе. — І земля клята, і війна клята, і ВОНА теж клята…»

 

Його світлу голову, напевно, відвідав би важливий інсайт, але серце одразу наповнилось ненавистю, варто було лише згадати ту жінку, що тривалий час не дає йому жити спокійно. 

 

«Та гори ти в пеклі, тварино, — подумки звернувся він до неї, знаючи, що це подіє. — Гори та страждай, аж поки ти…»

А що «поки»? Чого він від неї хотів? Уваги, підтримки? Може, любові?

 

Він був впевнений, що йому від неї нічого не треба.

«Тоді чом би її не відпустити?» — промайнуло в голові.

 

Чоловік схопив нову пачку цигарок та стрімголов вилетів на балкон.

 

«Цікаво, а як я став досвідчений майстром живопису у 16 років, зате зараз у мої майже 30 я суцільне ніщо?»

 

Цигарка ніби танула на очах. Хотілося палити та палити, щоб цей густий темний дим заполонив легені. Щоб усе тіло наповнилося рідким смородом — щоб нарешті його фізична суть якнайточніше відображала те, що відбувається в його думках, почуттях і подекуди мріях. 

Чоловік запалив другу цигарку, а згодом і третю.

 

Вечір потроху захоплював свої права на цей простір: у повітрі відчувалась осіння та дещо неприємна прохолода. Схоже, буде дощ…

 

«Цікаво, а що відбувається там, на небі?»

 

Чоловік згадав свої давні, навіть дитячі, малюнки з фантазійними світами. То підводне царство, то якісь незвичні палаци, то східні казкові краєвиди…

Він уголос розреготався. Яке небо? Які малюнки? От йому думати більше немає про що, тільки про паралельні світи фантазувати.

Господи, ну він точно божеволіє!

 

— Чуєш, ти! Рота закрий там, у мене дитина спить! — почув він голос десь згори.

«Навряд ли то бог», — подумав чоловік і посміхнувся сам собі. 

— Вибачте, шановна, — відповів він голосу, а сам подумав «А хай тебе качка копне, разом із твоїм пискуном! Це ж, напевно, твій оцей ночами горлає та спати не дає! Нічого, заново вкладеш!»

І він знов разреготався, тепер умисно та максимально гучно, наскільки міг. У горлі неприємно задряпало.

 

Жінка згори почала щось кричати, але той вже зачинив вікно (так-так, голосно грюкнув – щоб вона точно почула!) і з вдоволеною усмішкою та почуттям вдало виконаного обов’язку зайшов до кімнати. 

— Колись моя ж ненависть мене зжере до кісток, — процідив він крізь зуби.

 

Мимохідь кинув оком на екран телефону — 17 пропущених від мами, 2 — від батька.

Ні, нема зараз бажання телефонувати, розмовляти, щось слухати чи пояснювати.

 

Проєкт, до речі, ще треба доробити, клієнт чекає.

Дедлайн завтра. 

 

Широкими розмашистими кроками він попрямував до кухні, вихопив із холодильника пляшку джину, налив собі цілу склянку до країв і вже зібрався йти назад. Щось земля трохи затремтіла — навіть на його четвертому поверсі це відчутно. От трясця, черговий «відльот», стріляють.

Чоловік постояв, подумав трохи, подивився на склянку — і забрав із собою до кімнати цілу пляшку.

 

«Ну, може, зараз прилетить в мій будинок, — подумки сміявся він, вмикаючи макбук. — А чи є тоді сенс зараз закінчувати замовлення? До речі, якщо я помру, то клієнт і не дізнається, чого робота не виконана. Навряд чи я буду, ніби привід, являтись до нього у снах і звітувати перед ним, пояснювати, вибачатись…»

Знов будинок затремтів. Зі стелі осипалось трохи штукатурки.

Чоловік миттєво осушив свою склянку, навіть не відчуваючи, як міцний напій обпікає йому горло, та налив заново. 

 

«Зате ця тварина сниться ледь не щоночі, — злісно думав він, потроху потягуючи джин. — Ще й сміється, сміється мені просто в очі…»

Він хотів і далі ганяти в голові якісь нечисті думки, але його дуже розвеселило, що цього разу випадково склались віршовані рядки.

Смішно. Поетом він ніколи не був, зате ця любила вірші, ніби ще й писала там щось. 

Знов-таки, якщо говорити відверто, він і вірші її любив. Хоча зараз вже не пам’ятав жодного з них. Чи пише вона їх зараз? Чи пише взагалі?

 

«Та яка тобі різниця?» — промайнуло в голові.

Що? «Тобі?»

Він сам із собою розмовляє, та звертається до себе, як до третьої особи? Ну, це вже край, він точно божеволіє: однозначно так не має бути…

«Може, моя доля — провести залишок життя в лікарні для душевно хворих? — посміхнувся він сам собі.

«Щоб бути душевно хворим, треба принаймні мати душу. А в тебе нічому хворіти»

 

Ну, це вже точно край. Що ж таке? Лише друга склянка джину, а в нього раптово якесь роздвоєння особистості.

Раніше міцний напій заспокоював, підтримував, але аж ніяк не змушував голову генерувати нові ідіотські думки.

«А, то тепер вони ідіотські? А може, ти сам ідіот?»

 

— Може, — рявкнув чоловік вголос, рвучко скочив з місця та кинувся до синтезатору, що вже й пилом вкрився.

Сів на стілець, увімкнув інструмент, торкнувся пальцями білих клавіш…

Легше…

 

Стало легше.

«Падлюка», — промайнуло в голові.

— Знаю, що я падлюка, — вкотре розсміявся він, тепер уголос. — Знаю, давно знаю. Тож, мабуть, для різноманіття є сенс зробити бодай щось хороше? Ну, принаймні, непогане?

 

Була лише сьома вечора, законом дозволено слухати музику ще як мінімум дві години. Але ж там у сусідки згори дитина спить. Ну окей, варто вдягти навушники – в принципі, йому без різниці. З ними навіть більше задоволення – ще з дитинства лишилась звичка слухати музику лише так.

  

Натягнув навушники, підключив до синтезатора. Осушив склянку в три ковтки, налив ще.

Життя налагоджується.

 

Пальці повільно перебирали то білі, то чорні клавіші. Ця какофонія звуків не складалась у загальну мелодію, та й сенсу в цьому не було — жодного. 

Побавившись трохи, чоловік стягнув з голови навушники та виставив звук синтезатора на мінімум, аби не чути тієї дурні, що він там грає.

 

Підпер голову лівою долонею, а правицею продовжив клацати по клавішам. Приємний глухий звук… Принаймні, не ота бридота, що до цього була.

Дипломом про успішне закінчення музичної школи з відзнакою можна вже хіба що підтертися… І то не вийде — він, сволота, ламінований. 

 

Пам, пам, пам-пам…

Глухі звуки не дратували так сильно. Чоловік зробив ще пару ковтків джину, відчув як неприємна хвиля тремору охоплює все його тіло, та різко струснув головою. Ну, буває. У народі кажуть «не пішло».

Поставив пальці лівої руки на клавіші та почав щось там виробляти. Чорні, білі…

Може, зошит із нотами взяти? Та ні, нащо…

 

Тицяв-тицяв, врешті-решт осушив склянку, наповнив її знову, з журбою поглянув на пляшку, вміст якої так швидко закінчувався.

І вдруге натяг на голову навушники. Оце зараз буде гидота.

 

Однак, тепер слухати свою ж мелодію він міг. Ніби, нічого. Ритм є, поєднання звуків непогані, а тут акорди не завадять.

«Ти що, ідіот, музику надумав писати? Бігом працювати! Клієнт чекає! Не здаси вчасно — хрєн тобі, а не гроші, навіть бухати не матимеш на що», — чергова думка, але цього разу, схоже, розумна.

Чоловік розреготався, вкотре осушив склянку до дна та пообіцяв собі, що ще п'ять хвилин – і він повертається до роботи.

 

Тарарам-парам-пам-пампапам…Тарам-парам-парарам-пампам…

Він навіть почав щось мугикати собі під носа. 

 

«Що ти там, усе життя мріяла грати на фортепіано, так? А я ось можу. Навіть через стільки років, а все ще можу».

 

«А ти спробуй на тверезу голову».

Жіночий голос у голові змусив його різко підскочити. Знову вона! Знову вона, прийшла до нього — а отже, він заснув. Ну зараз, прокинеться, і це кляте видіння зникне. 

«Але в дечому ти маєш рацію».

 

Голос продовжував говорити, і чоловік, активно затрусив головою,одразу відчувши приступ нудоти. Зиркнув на пляшку і зрозумів, що майже всю її випив - тож не дивно. Досвід турботливо підказує, що не варто робити різких рухів, якщо не хочеться неприємних наслідків.

Чоловік підвівся. Видіння зникло, наче й не було. 

 

Третя ночі. Час сідати за роботу, а так не хочеться… Може, до біса те замовлення?

Чи вранці за годинку зробить — як завжди. Йому вже звично тиждень байду ганяти, а потім за кілька хвилин нашвикоруч все закінчити — і клієнти, на диво, приймають роботу. Задоволені, переказують гроші на картку. Ну, а що йому ще треба.

 

Виявляється, щось все ж таки треба. 

На мить заплющивши очі, він знов побачив ЇЇ. Господи, та скільки ж можна?

Поклав пальці на клавіші та почув у навушниках перші тихі звуки. Те, що він там грав кілька годин тому, вже й забулося, але ось ця мелодія була доволі непогана. Щось тихе, щось приємне. Щось ніжне. 

 

О, ніби всередині щось раптово розквітло — як років 15 чи 20 тому, в час його безтурботного дитинства! Чи навіть як ніколи…

Хотілося злитись в єдине ціле з цією мелодією, трохи підспівувати їй, і відчувати, як музика лунає абсолютно в унісон із биттям його змученого тривогами та шкідливими звичками серця…

Ось, воно починає гупати частіше, відповідаючи на збудження від приємного хвилювання, а отже, і музика пришвидшується. 

 

Голосніше… Він швидко додав гучність на синтезаторі та продовжив грати, розчиняючись у цьому вже забутому відчутті насолоди, комфорту та навіть безпеки. Нечуваної, такої незвичної безпеки! У відчутті майже несамовитого щастя.

«А якже вона?».

 

Чоловік різко зупинився та знов побачив біля себе свою раптову примарну гостю. Зажурений погляд, кола під очима від утоми, невелика сутулість — саме такою він волів би її бачити. Але щось не виходить цьому радіти.

Вона змучена, але гарна. І ці очі, такі знайомі… Скільки разів з них котилися сльози?

 

«І хто тобі сказав, що ти нездара? Все ти можеш», — промовило видіння та розчинилось у пітьмі.

Вона ще ніколи не зникала сама. Лише коли він прокидався, а після цього лаяв її ніби найзапеклішого ворога.

 

«А чи сплю я зараз?»

Чоловік щипнув себе за руку та прислухався до власних відчуттів.

А біс його знає…

 

Тільки от на цей раз йому б кортіло, щоб той сон тривав бодай трохи довше. Він терпляче чекав, коли жінка знов вирине звідкілясь та почне щось говорити, чи сміятись, чи дорікати — як було завжди.

 

«Ти брешеш. Я тобі не дорікала»

— Йди геть! Ненавиджу тебе! — прогарчав він і кинувся до свого робочогу столу. По дорозі похитнувся, бо алкоголь вдарив у голову, і впав, боляче вдарившись коліном об підлогу. 

«Як же хочеться спати», — подумав він, трохи жаліючи себе, хоча дуже ненавидів це відчуття.

 

«І хто тобі сказав, що ти нездара?», — повторило видіння та зникло вдруге. Схоже, тепер остаточно.