Скляна стеля

Розділ 1 "Божевільна ніч"

Цього вечора відбувалося щось немовірно дивне. Хмари літали, мов навіжені, то ховаючи, то знов показуючи сріблястий місяць у небі. Місто ще не поринуло в суцільну темряву, його лише ледь-ледь накрив перший подих звичних вечірніх сутінок, але вже зараз погляд юнака, що йшов незнайомими йому стежками, губився в цьому павутинні вулиць і доріг.

Так цікаво подекуди бачити молодий місяць на блідо-синьому небі — не чорному, як зазвичай буває. Юнак спинився біля тротуару, вимкнув гучну музику в бездротових навушниках та швиргонув у траву самокат.

О, ці бездротові навушники – геніальний винахід людства! Так неймовірно зручно та приємно відчувати музику ніби прямісінько у своїй голові, при цьому не звертати уваги на ці дроти, що постійно заважають – особливо коли рухаєшся.

Особливо самокатом.

 

Звичну мелодію на півсекунди перервало сповіщення від застосунку про закінчення часу оренди. Юнак знав, що він об’їхав сьогодні ледь не півміста, тож євро 15–20 там точно мало б вийти за весь цей час. Було б добре колись мати власний самокат, подумав він. Непогана річ: дуже заспокоює та приводить голову до тями, сортує думки та навіть трохи відволікає.

«Чи існує хоч щось таке неймовірне, що здатне “відволікти” від смерті власних батьків?!» – промайнуло в голові. Жахлива думка, жахливий голос — внутрішній, мабуть? – який укотре нагадав про страшну катастрофу, що навіки забрала три життя одразу. Мама, тато, маленька сестра… Юнак все ще не міг усвідомити, що більше ніколи не побачить нікого з них.

 

Так сумно, так страшно, так боляче… Чому в машині була вся родина, а вижив лише він? Лише він! 

Загинув навіть таксист, який просто виконував свою роботу. Загинув винуватець цієї аварії — водій вантажівки, що був один-однісінький у ній, але від цього не легше.

«Я мав би бути з ними. З усіма, де б вони зараз ні були!»

 

Юнак не мав чіткого опису для себе ані про рай, ані про пекло, та й насправді ніколи про це все не замислювався - бо не було потреби в цьому.

Ніби зі старої кіноплівки, промайнули в голові спогади з різних моментів життя, коли бодай трохи спливала тема потойбіччя. То якісь церковні свята, то популярні вже купу десятиліть езотеричні теорії, то розповіді підстаркуватого дідуся, що пережив клінічну смерть та особисто бачив рай, янголів і бога.

 

Подейкують, що дід просто збожеволів, бо розповідав аж зовсім нелогічні та неадекватні речі. Буцімто дуже скоро Землю буде розділено на дві частини, і певна категорія людей перейде будувати своє життя до того новоствореного світу — страшного, гнітючого, сповненого несправедливості та свавілля. За його словами, цей розподіл мають зробити двоє божеств, що мають на меті створення якогось нового простору, без зла та жорстокості.

Юнак згадував, як гнівались інші сусіди, бо більшість із них не бачили логіки в цих оповіданнях. Як можна створити світ без жорстокості, але при цьому розділити планету на добро і зло? — так казала тітка Саманта, що жила буквально навпроти будинка того дідуся та постійно дратувалась через наплив слухачів, що приходили й приходили дізнатись про подорож у потойбіччя.

Водночас, Альберт, що мешкав ледь не в кінці кварталу, але, на диво, теж знав цю історію, був глибоко переконаний, що ідея ідеального світу — дурна та наївна утопія. 

Хтось відверто насміхався над дідусем, хтось намагався вступати з ним та одне з одним у палкі дискусії, хтось неймовірно налякався та все випитував у нього нові й нові подробиці цієї зустрічі з богом. 

Але байдужим не лишився ніхто…

 

Мама казала, що на все воля божа, і лише він, отой чоловік-дух на небі, вирішує, як і що відбуватиметься… Тато погоджувався, але доповнював, що бог ніколи й нічого не вирішує за людей, а лиш робить те, що ми всі самі колективно хотіли. Враховує людські бажання.

 

Мама…

 

Тато…

 

Спогади перервав телефонний дзвінок. Юнак натиснув на кнопку в наушнику (ще одна їхня перевага) щоб відповісти. Хоча так не хотілось розмовляти ані з ким… Принаймні, ні з ким живим.

Він не знав, хто саме йому телефонує, бо сам телефон лишився в рюкзаку за спиною.

– Слухаю, – сухо промовив він, навіть не помітивши, наскільки охрип його голос через тривалий час мовчання.

– Гарольде, як ти?

Із слухавки лунав струбований жіночий голос. Вона так хвилюється, так переживає та турбується про нього – майже дорослого хлопця, що лише нещодавно став сиротою. Нащо їй це? Вже б лишили його в спокої, у його 17 років. Він майже дорослий, вже має повне право самостійно працювати, ну хоча б частково, здатен сам про себе подбати.

Нащо йому ці опікуни та… прийомні батьки?

Ух, як цого це дратувало! «Батьки»! Яка різниця, скільки красивих слів використає суспільство, щоб охрестити цей страшний процес передачі його іншим людям, якщо єдині батьки, яких він мав, більше ніколи не зможуть навіть заговорити до нього.

Однак інших йому не треба…

 

– Я вже повертаюсь, – відповів Гарольд, тримаючи напоготові вказівний палець на навушнику, щоб нарешті скинути цей невчасний дзвінок.

– Скажи, де ти? Я в місті, зможу тебе забрати на машині.

Ще чого бракувало… Не маленький вже, сам доїду, подумав юнак, і тільки-но зібрався відповісти щось ввічливе на кшалт «Не варто турбуватись, я дам собі раду», жінка ніби прочитала його думки та швидко промовила:

– Гарольде, я не опікуюся тобою, ніби немовлям, та не контролюю кожен твій крок. Справа лише в тому, що я поїхала у справах, і якраз зараз повертаюсь додому. Тож подумала, можливо, й ти захочеш приєднатись і доїхати спокійно, а не крокувати кілька кілометрів у темряві та на холоді. Мені не складно.

   

Гарольд хотів огризнутись. Яка відверта маніпуляція! Він чудово бачить, що його просто хочуть якомога швидше бачити вдома… У його новому домі, як постійно кажуть і ця Інгріда, що зараз чекає на його відповідь на іншому кінці слухавки, і її чоловік Юстінас. 

 

Навіщо він їм потрібен? Навіщо, нащо?

Чому його думку ніхто не врахував, коли йшла мова про всиновлення, ба більше – йому просто повідомили, що тепер він має прийомних батьків? Ось їх, цих двох. 

Нащо…

 

«Мама, тато… Заберіть мене до себе», – подумки звернувся він кудись у темряву. А вголос відповів, долаючи бажання важко зітхнути:

– Добре. Забери мене. Я біля того парку, де ми були вчора. 

 

Минуло лише хвилин 10, і Інгріда вже була на зазначеному місці. Гарольд дещо здивувався, бо «біля парку» – аж занадто неточно вказана локація… 

«Та ніхто за тобою не стежить! – одразу ж сказав він собі. – Просто тебе видно було з проїжджої частини, ось вона й підїхала саме сюди».

Гарольд мовчки сів на переднє сидіння, хоча спочатку планував на заднє.Однак воно було повністю зайняте пакунками, коробками та пакетами, що й втиснутись туди бодай скраєчку здавалось неможливим.

 

Десь хвилин 15 вони їхали мовчки. Гарольд ненавидів автівки лютою ненавистю, і його дуже дратувало, що Інгріда та Юстінас настільки часто та активно ніби намаглись його усадити до своєї машини.

Знущаються? Чи вважають, що тепер він має якусь там фобію, і його треба лікувати?

Не на того натрапили… 

 

– Як ти погуляв? – порушила тишу Інгріда. Вона це сказала настільки буденним тоном, ніби Гарольд знудився сидіти в чотирьох стінах і просто пішов повеселитись із друзями. Насправді ж не було ні для кого секретом, що він тільки й робив, що тинявся вулицями – ось хіба що цього тижня вирішив спробувати проїхатись на самокаті. 

 

Найдивнішим було те, що «нові батьки» справді дозволяли йому це неподобство, навіть дали можливість йому не відвідувати школу (знову-таки, нову для нього), а навчатись індивідуально. Щоправда, Юстінас доволі зрозуміло натякнув, що це тимчасово, тож постійно так не буде.

Однак Гарольда це абсолютно не хвилювало.

 

– Гарольде! – покликала його Інгріда, побачивши, що юнак поринув у свої роздуми. 

– Нормально,– сухо відповів він, притулив голову до холодного вікна та схрестив руки на грудях.

Далі вони їхали мовчки. 

 

І добре, що вони саме в цей час так далеко від їхали від майже центральної частини міста та парку в ній – саме там, де Гарольд і покинув арендований самокат. Бо був цілковитий шанс раніше за всіх людей дізнатись, чому саме цього вечора небом буквально гасають на доволі незвичній швидкості хмари. Хоча вітру майже немає – чого б їм так літати… Принаймні, якогось неймовірно сильного, що міг би додати бодай краплю логіки в те, що відбувається.

 

— Зачекай… зачекай… Та зачекай же ти, благаю тебе! 

Прямо з повітря виринула сяюча постать, сторожко озирнулась довкола та швидко побігла кудись у далечінь. Побігла… Часом вона справді ніби бігла по землі, а часом ніби пливла, наче лебідка річкою.

У цьому сліпучому сяйві можна було розгледіти руки та ноги, голову та довжелезне дещо розпатлане волосся - якщо сильно придивлятись. Але нікому було це робити, бо парк був абсолютно безлюдним. 

— Чекай! Я не можу тебе наздогнати!

— Ти мене бачиш? - пролунав у темряві невідомо звідкіля другий голос, значно нижчий. Випадковий перехожий, якби почув цю коротесеньку й емоційну розмову, напевне міг би подумати, що видима постать — то жінка, а голос когось невидимого належить чоловікові. 

— Правильніше буде сказати, відчуваю… — неквапливо промовила постать, уповільнюючи біг і намагаючись віддихатись. — Як завжди. Але якщо тобі цікаво, бачити тебе я також можу. 

Вона вказала рукою напрямок, де знаходиться той, до кого вона звертається. Через секунду звідти так само раптово виринула й друга постать, така ж сяюча, підбігла до першої (хоча радше підлетіла, бо рухалась аж надто швидко) та промовила:

— Я так більше не можу. Так само, як не можеш і ти! Я не знаю, яким дивом ти ще тримаєшся. Та ще й знаходиш сили стримувати й мене!  

 

Сяйво зникло. Ледь-ледь мерехтливе світло нічних ліхтарів окреслило тіла двох…людей? 

Справді, чоловік і жінка. Зовні ніби звичайні, як просто будь-які мешканці цього міста – навіть їхній чудернацький одяг у цих сутінках не надто привернув би до себе чиюсь увагу. Та й вдень, напевне, також, бо яких тільки цікавих витворів фешн-мистецтва не бачили ці вулиці…

 

– Я хочу розібратись, і ти добре це знаєш, – промовила жінка, пильно дивлячись у вічі своєму співбесідникові. – На це треба час.

– Ми вже доволі багато часу витратили, більше нема сенсу чекати.

 

Чоловік узяв жінку за руку та повів за собою, явно намагаючись при цьому лишатись попереду.

– Я маю попередити. Це жахливо, – пошепки промовив він. 

 

Вони повільно пройшли повз невеликої гірки праворуч від них, на якій під світлом ліхтарів було видно чудернацькі споруди, оминули вказівник зі стрілками на ньому, навіть не звернувши на це уваги – просто мовчки, неквапом рухались вузенькою стежкою, вимощеною сірою цеглою.

 

Чоловік так само закривав собою жінку, уважно озираючись довкола. Уважно, зосереджено, але без найменшої краплини страху. 

Від неабиякої тиші трохи паморочилось у голові. 

Ці дивні створіння раптово спинились і, не змовляючись між собою, зробили кілька кроків назад. Неподалік він них була невелика та невиразна будівля з двома прапорами, що майоріли над зачиненими дверима.

 

– Ларейєне! – звернулась до ного жінка, поклавши руку йому на плече та виходячи з-за його спини. – Я тут була буквально нещодавно, мені не страшно. 

– І що тобі тут було треба? – похмуро озвався Ларейєн і рукою спробував відсунути її знов назад, захистити, хоча і сам не до кінця знав, від чого.

Жінка відштовхнула його руку з такою силою, що чоловік аж похитнувся, рішуче вийшла вперед на кілька кроків та повернулась обличям до нього. 

– Я не знаю, що тут відбувалось! – крикнула вона, аж почулось відлуння від її голосу. –Розумієш, не знаю! 

 

Вона явно хотіла ще багато чого сказати, але чоловік впритул підійшов до неї та пригорнув до себе.

Навколо них знов з'явилося те ж саме сяйво – але цього разу ледь помітне та лише на кілька секунд.

 

–Але я маю намір розібратись! – продовжила жінка; швидко, однак обережно, виплуталась із його обіймів та пішла вперед, не озираючись.

–Так а хіба я сюди прибув не з тією ж метою? – Ларейєнові аж подих перехопило. Він спохмурнів, розлючено окинув парк оком та рушив вперед, наздоганяючи жінку.

 

– Я готовий ризикувати життям, здоров’ям – всім, що маю, – з кожним словом він активно жестикулював, ніби розриваючи руками повітря. – Але не волею. І не тобою! 

 

Незважаючи на те, що останні слова Ларейєн вигукнув, не стримавши своїх емоцій, в ту ж мить навіть відлуння раптово замовкло, ніби зрозумівши, що його активна присутність тут зовсім недоречна.

 

Більшість мешканців цього міста знали страшну історію парку. Але тиша тут зазвичай була скоріше шанобливою, аніж моторошною – принаймні, такою її відчували люди, що приходили сюди, як правило, не заради прогулянок.

Ото здивуються завтра, коли побачать кинутий у траві самокат, що там його лишив Гарольд: кому б це спало на думку сюди його притягти…

 

У голосі Ларейєна відчувалось дивне та чудернацьке поєднання нібито несумісних речей. Все в його словах належало справжньому воїнові – людині (чи хто він там є?), яка пройшла крізь вогонь і воду, здатна подолати все та витримати будь-яке життєве горе, однак…  

Однак остання його фраза пролунала зовсім не так, як все інше, що він говорив цього вечора. Його голос затремтів.

«І не тобою!».  

 

Здавалося, кілька секунд суцільної тиші після цієї фрази тривали роками. Ларейєн знов простягнув до жінки руку, користуючись моментом, поки вони обоє спинились, але вона її вже вдруге за цей вечір відштовхнула.  

 

– Я не річ. І я здатна сама дати собі раду, – спокійно промовила жінка, уважно дивлячись чоловікові у вічі. У її погляді ясно читалось «Не займай мене».  

Знов тиша. Чи то німа, чи то дзвінка – настільки дивна та неприємна, що хочеться її знищити, аби вона не закладала вуха та не лякала своєю незвичністю. 

 

– Пробач, – заговорив нарешті Ларейєн, винувато поглядаючи на співбесідницю з-під лоба. Жінка мовчки тільки-но розвернулась обличчям до стежки, щоб іти далі, але він наздогнав її двома великими кроками й обійняв ззаду за плечі.

– Ти ж не захотіла дати мені змогу самостійно це все зробити. Не можу й уявити собі, як ти мене взагалі знайшла, але… Зрозумій мене, дуже тебе прошу про це. Ти ж про мене дбаєш, і я тобі дуже вдячний…

– Тебе це має дивувати? – дещо роздратовано та з викликом урвала його жінка, але з обіймів вириватись цього разу не стала.

– Ось саме це мене і не дивує, анітрохи. Віриш? 

 

Він міцніше її обійняв, помітивши, що не стрічає від неї супротиву, та продовжив:

– Якщо ти так хвилюєшся за мене, чому я не маю права дбати про тебе? Підтримувати, захищати? 

 

Знов запала тиша, однак цього разу не така моторошна. Жінка мовчала, поринувши в якісь свої думки. Чоловік так само уважно озирався довкола самими очима, тримаючи в обіймах, схоже, найдорогоцінніше у своєму житті.

 

– Якщо ти думаєш, що я не помічаю чи не ціную твоєї турботи, ти помиляєшся, – нарешті озвалась жінка. – Але на мій погляд, ми обрали доволі невдале місце для такої розмови. Як ти вважаєш?

 

– Що тут невдалого? Таких місць на цій планеті повнісінько. Як місцеві її називають? Земля? Вони ж і померлих своїх під землею ховають, закопують, ніби сміття якесь… Ото чудова назва, хоч щось вони нормальне вигадали! Планета смерті… Як влучно! Смерті, насилля, ненависті…Людської дурості!

 

Останні слова він майже прошипів – з болем у голосі, від якого могла б захолонути кров у венах. На очах жінки раптово забриніли рясні сльози, і в якийсь момент вона полишила спроби їх стримати.

Хмари так само швендяли небом. Люди, що жили неподалік від парку, почали активно визирати з вікон, виходити на балкони. Тицяли пальцями в це видовище, знімали відео та завзято ділилися своїми теоріями про те, звідки взялась ця дивина в природі. 

–Та пішов ти до біса! – пролунало чи то з четвертого, чи з п'ятого поверху. У відповідь на це прилетіло подібне висловлювання, але менш пристойне, а згодом щось розбилося (хоча, мабуть, правильніше буде сказати, що щось розбили), і гучно грюкнули двері. 

 

Жінка зітхнула, повернулась до чоловіка та відповіла на його обійми, міцно притулившись головою до його грудей. Складалось враження, ніби час дійсно біг з неймовірною швидкістю, довкола щось відбувалось, але то було дещо невидиме для ока. 

Ларейєн помітив якісь неприємні тіні, але розумів, що то щось на кшалт місцевих декорацій, і це точно не та річ, яку б варто було лякатись чи від якої захищатись.

Принаймні, ним двом точно не треба.

 

– Я б тут збожеволів, – підсумував Ларейєн, пригортаючи жінку до себе. 

– І все ж, ми тут, – почув він приглушено відповідь від неї. Жінка плакала – тихо, майже непомітно для слуху, якщо не бути особливо пильним. «Як вона й звикла», – промайнуло в голові чоловіка. Він обережно торкнувся її обличчя й одразу відчув сльозину на своєму пальці.

Так сумно й боляче йому давно не було.  

–То інше. Одна справа – прийти сюди задля відновлення справедливості. А інша – накуролесити так, щоб довелося тут народитись і жити. Ледь не найгірше, що може статись… Ніколи! 

 

– Гей! Якого біса ви тут робите? – почули вони грубий чоловічий голос позаду себе.

Пара швидко озирнулась та, не змовляючись, просто зникла – раптово. Так само раптово, як вони й з'явились у цьому парку. 

Чоловік, що був здивований цією дивною парочкою, яка ще й доволі гучно себе тут поводила (бо заборонено ж гомоніти у цьому парку, треба мати хоч якусь пошану до загиблих!), напевне, вирішив, що йому це все примарилось.

Адже не може людина просто взяти та розчинитись у повітрі на його очах! 

– Пашол на фіг атсюда! – знов пролунали несамовиті крики, а згодом звук розбитого скла.

Хтось сторч головою полетів з балкону вниз, і вже через хвилин десять сюди мчала швидка допомога, розриваючи звичну нічну тишу звуками сирен.

 

– Вони колись зможуть жити нормально? – прогарчав Ларейєн. – Стільки ненависті, протягом стількох астрономічних років, навіть за їхнім часом. Як вони ще не вимерли? Як одне одного не повбивали?

– Не знаю. Я думаю, нам варто зосередитись на пошуках, – відповіла жінка. – Швидше знайдемо – швидше повернемося додому. 

Вони стояли на тому ж місці весь цей час – їх видно не було.      

Хмари так само швидко літали небом, однак деякі вже потроху почали уповільнювати свій рух. 

 

Чоловік, що випав із вікна, не вижив. До півночі лишалось десь хвилин 15, і мала настати нова астрономічна доба на цій планеті.

 

Гарольд не спав. Він сидів біля вікна та спостерігав за цією дивиною на небі – мабуть, як і половина міста (як мінімум).

Це перша подія, що спромоглась хоч трохи привернути його увагу після того дня, коли він втратив родину.

 

Йому неймовірно подобалось це видовище: не можна з упевненістю сказати, що то було неймовірно гарним, естетично привабливим чи дивовижним – скоріше, незрозумілим та, як запевняли біологи та астрономи з інтернету, неправильним.

Але Гарольд не брався розмірковувати про причини такого явища. Йому було просто приємно відчувати, що хоч щось ще у світі пішло шкереберть, бо то ж так несправедливо, що його життя перевернулося з ніг на таке місце, яке б він і подумки не волів називати, а весь інший світ існує, як і існував. 

Його не хвилювало чуже чиєсь там життя, чужі проблеми чи радощі, новини абощо. Він. Втратив. Свою. Сімю.

Його. Всиновили. Чужі. Люди.

Його. Привезли. В. Чужу. Країну.

Навіщо?

 

Ось це єдине, що мало для нього зараз значення. 

 

У двері постукали.

«От трясця… – подумав він. – Не відповідатиму. Удам, ніби вже сплю».

Він мав власну кімнату. Дивне та незвичне відчуття.

Все життя він мріяв хоча б про власний стіл чи власний приватний куточок, маленький ковток особистого простору. Часто сварився то з батьками, то з сестрою через це, завішував простирадлом своє ліжко, будував саморобні жалюзі з фанери та мотузок і ховався там.

Зараз же волів би жити навіть в одній малесенькій кімнатці, але разом із своєю родиною. У них ще пес був, Річард. Хто його зна, що з тим лагідним цуценям… Він був зовсім малий, його за кілька тижнів до аварії Гарольд подарував сестричці на День народження. 

Хоча, яка там кімнатка… Навіть хай це намет у лісі, найменший у світі! Але щоб всі були живі! Щоб усі були разом! Як раніше.

 

«Як раніше не буде. Досить шукати, чим можна пожертвувати заради нездійсненного,» – промайнуло в голові. 

«Я не шукаю, – відповів сам собі собі хлопець. – Я просто хочу до них. Не хочу жити. Мені це не треба».

«От довбень».

 

Дивно. Мабуть, так люди й божеволіють. Це, ніби, шизофренія якась, коли людина сама з собою починає розмовляти? Чи якийсь інший діагноз?

 

У двері ще кілька разів стукали, але хлопець не відповідав.

– Гей! Я знаю, що ти не не спиш! – пролунав шепіт з коридору.

Гарольд продовжував мовчати.

 

То Нерінга, хрещена донька Інгріди. Вона лише місяць тому сюди приїхала і, наскільки Гарольд зрозумів, дівчина доволі часто живе тут, потім повертається до батьків на певний час, і так постійно. А ще вона навчається у тій самій школі, куди відправили і його.

Вони лише пару разів перекинулись кількома словами, хоча щодня бачились, бо Інгріда та Юстінас наполягали на тому, що снідати, вечеряти та, за можливістю, обідати родина має разом.

Нерінга не лізла до нього з питаннями, не висловлювала цих вже обридлих слів співчуття, не намагалась його розважити, тож хлопець проникся до неї певною повагою. Принаймні, вона його не дратувала.

 

– Гарольде! – пошепки покликала його дівчина та знову постукала у двері. 

«Та біс із ним. Може, допомога якась потрібна», – подумав юнак. Ну не справляла вона враження людини, що виноситиме йому мозок на рівному місці. 

Гарольд піднявся та відкрив двері. Нерінга стояла на порозі, загорнувшись у теплий халат, міцно обіймала себе руками та мала доволі винувати вигляд.

– Привіт, – сухо промовив Гарольд. 

– Слухай, я розумію, як це зараз прозвучить, – дещо почервоніла Нерінга. – Але можна я трохи в тебе тут посиджу?

Гарольд здивовно почухав потилицю, шукаючи, що б відповісти.

– Розумієш, мені дуже страшно, я не можу одна лишатись. Ось це все мене дуже лякає, – прошепотіла Нерінга. 

–Ну… заходь, – знизав плечима Гарольд.

Що «ось це все»? 

 

Нерінга соромязливо увійшла до кімнати. Гарольд на правах господаря цієї маленької частинки величезного дому гречним жестом запросив її до крісла.

 

Ох, як він ще півроку тому фантазував про власну кімнату, затишний диванчик чи навіть якийсь гостинний куточок в ній, щоб можна було там проводити час самому чи з друзями. Дівчат запрошувати, домашніх тварин пестити, читати книгу чи зависати в Інтернеті – та що завгодно.

А от зараз, коли він це має…

Та хай би палала синім полум'ям вся ця кімната, цей будинок і це місто разом із країною!

 

Гарольд на секунду злякався своїх думок.

Струснув головою у марній спробі бодай трохи зупинити цей потік спогадів, бо й справді збожеволіти можна, і запитав:

– То чого ти боїшся? Сьогоднішньої погоди?

Нерінга сиділа на краєчку крісла, так само загортаючись у свій халат та стискаючись у клубочок. «Чи то настільки чогось перелякалась, чи то змерзла», – подумав Гарольд. Дівчина мала хутряні шкарпетки на ногах, пухнасті капці, а з-під довгого подолу халату визирала нога в теплих піжамних штанях – тож змерзла, мабуть. Клімат у цій країні не надто відрізнявся від клімату батьківщини Гарольда. 

– Передчуття погане, не можу заснути, – тихо відповіла Нерінга. 

– Через що? 

– Я знаю, що кажу дурниці. Повір, я не хотіла тебе турбувати, і точно не стала б заважати.

 

Гарольд, слухаючи її, попрямував до шафи, взяв звідти ковдру та простягнув дівчині. 

– Дурниці? Ну, якщо й так, то єдина дурниця – ось ця купа пояснень і вибачень. Скажи прямо, що сталось? – промовив Гарольд і сів у друге крісло навпроти Нерінги. Дівчина накинула ковдру собі на плечі, невпевнено знизала плечима та відповіла:

– Мені просто й сказати нічого. Ти не відчуваєш? Ніби повітря напружене якесь. Жахливе відчуття, воно як наскрізь пробирає. Ще й ось це, що на небі відбувається… Каталізми якісь, можливо. Хтозна, чого очікувати.

– Відчуваю, не відчуваю… – повільно промовив Гарольд. – Чесно кажучи, я не знаю. Останнім часом я постійно відчуваю все те, що ти описала просто зараз. 

 

Нерінга вкотре почервоніла та сором’язливо прикрила обличчя рукою.

– Пробач мені, – прошепотіла вона. – Я точно не мала тебе турбувати зі своїми дрібницями… мені справді дуже ніяково. Дякую тобі дуже, що не виставив мене за двері одразу. Я така нерозуміна часом буваю… Я піду.

– Сядь! – доволі грубо урвав її Гарольд, коли вона рвучко підвелась з місця, аж раптом йому стало соромно. Та й справді, що це за дурнувата поведінка з його боку? Що за грубість? 

«Уявляю, як батько б відреагував, якби побачив ось це від мене…» – промайнула в голові думка.

– Нерінго, не йди, будь ласка, – Гарольд намагався опанувати себе та виправити ситуацію, тож бовкнув перше, що спало на думку. – Мені теж потрібна компанія. 

 

Нерінга помітно заспокоїлась. Дивно, подумав Гарольд. Гарна дівчина, явно приємна, ніби багато має друзів – ну, наскільки він зрозумів з розмов між нею та його «новими батьками», наче й розумна. Чого ж верзе якусь дурню?

Мабуть, і справді дуже налякана. «В принципі, не мені про це судити, то не моя справа», – промайнула думка.

 

– Взагалі не знаю, справді. Щось ніби сталось, чесне слово, – тихо промовив Гарольд, не розуміючи достеменно, відіграє він вигадану самим собою роль чи промовляє власні думки. – Ну, я про оцю поведінку хмар – дивно це все, так. Але мене це не лякає.

 

Він не ризикнув ділитись своїми іншими розмірковуваннями з цього приводу, тож просто замовк. 

 

– Я не дуже люблю ситуації, коли я чогось не розумію, – зітхнула Нерінга. – Особливо такі, коли це щось аж надто глобальне. Бо теоретично завтра в новинах може з’явитись щось неочікуване, на кшалт попредження про екологічну катастрофу абощо.

– А нащо ти хвилюєшся про це все заздалегідь? – здивувався Гарольд. – Може, то просто сильний вітер…

Гарольд і сам собі засміявся, сказавши це, і почав тихенько кашляти, щоб приховати сміх. Ну справді, що за дурня? «Сильний вітер…» Щоб забезпечити таку швидкість польоту хмар, вітер має й дерева з корінням видирати – але на щастя, нічого такого не відбувалось. Вечір був цілком звичайний: не надто холодний, але й не теплий – такий, який і мав би бути для початку листопада. 

 

Нерінга на мить теж посміхнулась – мабуть, помітила збентеження Гарольда.

– То ти кажеш, що передчуття нехороше? – спитав Гарольд. – Маєш гарну інтуїцію?

Він думав, що зараз Нерінга скажеш щось на кшалт «Та ні, просто боюся», а він її запевнить, що все добре, вона собі придумала якусь проблему, бо – як вона сама сказала – не любить не розуміти чогось. І на цьому все скінчиться. Вона заспокоїться, піде до своєї кімнати, і кожен із них буде займатись своїми справами.

Десь у глибині свідомості Гарольд визнавав, що хотів би зробити щось хороше для неї. Напевно, із вдячності за те, що вона досить тактовно себе з ним поводила останні декілька тижнів – із дня її приїзду до Інгріди та Юстінаса. Сам він тут аж з весни стирчить…

 

– Так. Мені ніяково про це говорити, але всі такі передчуття завжди справджувались, винятків ще не було. Хоча так хотілося б… 

– Що ти маєш на увазі? 

 

Почався дощ. Краплі важко падали на підвіконня на вулиці, а десь удалині пролунав грім.   

– Розумієш… Я завжди знаю, коли буде щось погане, але ніколи не знаю, що саме це буде, – тихо промовила Нерінга. Гарольда трохи дивувала її поведінка, бо дівчина не була схожа на аж занадто соромязливу чи якусь відлюдькувату – скоріше, навпаки. Може, вона просто знущається з нього, і це насправді якийсь дурний жарт? Нерінга тим часом продовжувала: 

– Знову-таки, я знаю, що це звучить дуже й дуже дивно, але це правда – мене ніколи мої передчуття не підводили.

– І що це за передчуття? – з недовірою спитав Гарольд. – Як вони проявляються?

 

Нерінга трохи відкинулась на спинку крісла, чомусь помітно розслабившись, і відповіла:

– Ну, це складно пояснити. Я просто знаю, що ось-ось незабаром буде щось погане. Якимось чином відчуваю масштаб цього «чогось», але що саме це буде та коли – ніколи не розуміла. Лише згодом, коли це вже відбувалось.

– То, може, ти звертала увагу на не найприємніші події після оцих…передчуттів? – спитав Гарольд. Він усе ще не полишав спроби докопирсатись до варіанту, що Нерінга сама себе впевнила у чомусь дивному, і тепер носиться з цим. – Ну це ніби як… співпадіння. Збіг. По факту ж щодня якесь лайно відбувається, і його цілком можна ув'язати з передчуттями, інтуїцією і все таке інше.

 

– Гарольде, ти вибач мені, будь ласка. Справді, дурниць наговорила. Я нормальна людина, абсолютно, тож розумію, це все звучить дивно. Дякую тобі дуже. Я піду, добраніч, – швидко промовила Нерінга.

Дівчина знов підвелась із крісла, обережно поклала на нього ковдру та вже дійшла до дверей, що були майже за спиною в Гарольда. 

Хлопець знизав плечима і раптово для себе промовив:

– Якщо чесно, я майже нічого не зрозумів. Але якщо тобі страшно бути на самоті – лишайся тут стільки, скільки треба. І ковдру візьми. 

 

У цю секунду кімнату осяяла блискавка, одразу після якої пролунав настільки гучний грім, що аж луна покотилася.

Гарольд трохи нахилився вперед і подивився у вікно з цікавості, що там відбувається з хмарами, але нічого дивного більше не бачив. Небо було цілком звичайне, звичне. Але в теорії хмари, може, й досі поводять себе таким неймовірним чином, однак цього не видно, бо ніч, та ще й дощить.

– Сідай, кажу,  – повторив Гарольд, чомусь не наважуючись повернутись обличчям до Нерінги. – Не стій там.

Цього вечора відбувалося щось немовірно дивне. Хмари літали, мов навіжені, то ховаючи, то знов показуючи сріблястий місяць у небі. Місто ще не поринуло в суцільну темряву, його лише ледь-ледь накрив перший подих звичних вечірніх сутінок, але вже зараз погляд юнака, що йшов незнайомими йому стежками, губився в цьому павутинні вулиць і доріг.

Так цікаво подекуди бачити молодий місяць на блідо-синьому небі - не чорному, як зазвичай буває. Юнак спинився біля тротуару, вимкнув гучну музику в бездротових навушниках та швиргонув у траву самокат.

О, ці бездротові навушники – геніальний винахід людства! Так неймовірно зручно та приємно відчувати музику ніби прямісінько у своїй голові, при цьому не звертати уваги на ці дроти, що постійно заважають – особливо коли рухаєшся.

Особливо самокатом.

 

Звичну мелодію на півсекунди перервало сповіщення від застосунку про закінчення часу оренди. Юнак знав, що він об’їхав сьогодні ледь не півміста, тож євро 15–20 там точно мало б вийти за весь цей час. Було б добре колись мати власний самокат, подумав він. Непогана річ: дуже заспокоює та приводить голову до тями, сорnує думки та навіть трохи відволікає.

«Чи існує хоч щось таке неймовірне, що здатне “відволікти” від смерті власних батьків?!» – промайнуло в голові. Жахлива думка, жахливий голос – внутрішній, мабуть? – який укотре нагадав про страшну катастрофу, що навіки забрала три життя одразу. Мама, тато, маленька сестра… Юнак все ще не міг усвідомити, що більше ніколи не побачить нікого з них.

 

Так сумно, так страшно, так боляче… Чому в машині була вся родина, а вижив лише він? Лише він! 

Загинув навіть таксист, який просто виконував свою роботу. Загинув винуватець цієї аварії - водій вантажівки, що був один-однісінький у ній, але від цього не легше.

«Я мав би бути з ними. З усіма, де б вони зараз ні були!»

 

Юнак не мав чіткого опису для себе ані про рай, ані про пекло, та й насправді ніколи про це все не замислювався - бо не було потреби в цьому.

Ніби зі старої кіноплівки, промайнули в голові спогади з різних моментів життя, коли бодай трохи спливала тема потойбіччя. То якісь церковні свята, то популярні вже купу десятиліть езотеричні теорії, то розповіді підстаркуватого дідуся, що пережив клінічну смерть та особисто бачив рай, янголів і бога.

 

Подейкують, що дід просто збожеволів, бо розповідав аж зовсім нелогічні та неадекватні речі. Буцімто дуже скоро Землю буде розділено на дві частини, і певна категорія людей перейде будувати своє життя до того новоствореного світу – страшного, гнітючого, сповненего несправедливості та свавілля. За його словами, цей розподіл мають зробити двоє божеств, що мають на меті створення якогось нового простору, без зла та жорстокості.

Юнак згадував, як гнівались інші сусіди, бо більшість із них не бачили логіки в цих оповіданнях. Як можна створити світ без жорстокості, але при цьому розділити планету на добро і зло? – так казала тітка Саманта, що жила буквально навпроти будинка того дідуся та постійно дратувалась через наплив слухачів, що приходили й приходили дізнатись про подорож у потойбіччя.

Водночас, Альберт, що мешкав ледь не в кінці кварталу, але, на диво, теж знав цю історію, був глибоко переконаний, що ідея ідеального світу - дурна та наївна утопія. 

Хтось відверто насміхався над дідусем, хтось намагався вступати з ним та одне з одним у палкі дискусії, хтось неймовірно налякався та все випитував у нього нові й нові подробиці цієї зустрічі з богом. 

Але байдужим не лишився ніхто…

 

Мама казала, що на все воля божа, і лише він, отой чоловік-дух на небі, вирішує, як і що відбуватиметься… Тато погоджувався, але доповнював, що бог ніколи й нічого не вирішує за людей, а лиш робить те, що ми всі самі колективно хотіли. Враховує людські бажання.

 

Мама…

 

Тато…

 

Спогади перервав телефонний дзвінок. Юнак натиснув на кнопку в наушнику (ще одна їхня перевага) щоб відповісти. Хоча так не хотілось розмовляти ані з ким… Принаймні, ні з ким живим.

Він не знав, хто саме йому телефонує, бо сам телефон лишився в рюкзаку за спиною.

– Слухаю, – сухо промовив він, навіть не помітивши, наскільки охрип його голос через тривалий час мовчання.

– Гарольде, як ти?

Із слухавки лунав струбований жіночий голос. Вона так хвилюється, так переживає та турбується про нього – майже дорослого хлопця, що лише нещодавно став сиротою. Нащо їй це? Вже б лишили його в спокої, у його 17 років. Він майже дорослий, вже має повне право самостійно працювати, ну хоча б частково, здатен сам про себе подбати.

Нащо йому ці опікуни та… прийомні батьки?

Ух, як цого це дратувало! «Батьки»! Яка різниця, скільки красивих слів використає суспільство, щоб охрестити цей страшний процес передачі його іншим людям, якщо єдині батьки, яких він мав, більше ніколи не зможуть навіть заговорити до нього.

Однак інших йому не треба…

 

– Я вже повертаюсь, – відповів Гарольд, тримаючи напоготові вказівний палець на навушнику, щоб нарешті скинути цей невчасний дзвінок.

– Скажи, де ти? Я в місті, зможу тебе забрати на машині.

Ще чого бракувало… Не маленький вже, сам доїду, подумав юнак, і тільки-но зібрався відповісти щось ввічливе на кшалт «Не варто турбуватись, я дам собі раду», жінка ніби прочитала його думки та швидко промовила:

– Гарольде, я не опікуюся тобою, ніби немовлям, та не контролюю кожен твій крок. Справа лише в тому, що я поїхала у справах, і якраз зараз повертаюсь додому. Тож подумала, можливо, й ти захочеш приєднатись і доїхати спокійно, а не крокувати кілька кілометрів у темряві та на холоді. Мені не складно.

   

Гарольд хотів огризнутись. Яка відверта маніпуляція! Він чудово бачить, що його просто хочуть якомога швидше бачити вдома… У його новому домі, як постійно кажуть і ця Інгріда, що зараз чекає на його відповідь на іншому кінці слухавки, і її чоловік Юстінас. 

 

Навіщо він їм потрібен? Навіщо, нащо?

Чому його думку ніхто не врахував, коли йшла мова про всиновлення, ба більше – йому просто повідомили, що тепер він має прийомних батьків? Ось їх, цих двох. 

Нащо…

 

«Мама, тато… Заберіть мене до себе», – подумки звернувся він кудись у темряву. А вголос відповів, долаючи бажання важко зітхнути:

– Добре. Забери мене. Я біля того парку, де ми були вчора. 

 

Минуло лише хвилин 10, і Інгріда вже була на зазначеному місці. Гарольд дещо здивувався, бо «біля парку» – аж занадто неточно вказана локація… 

«Та ніхто за тобою не стежить! – одразу ж сказав він собі. – Просто тебе видно було з проїжджої частини, ось вона й підїхала саме сюди».

Гарольд мовчки сів на переднє сидіння, хоча спочатку планував на заднє.Однак воно було повністю зайняте пакунками, коробками та пакетами, що й втиснутись туди бодай скраєчку здавалось неможливим.

 

Десь хвилин 15 вони їхали мовчки. Гарольд ненавидів автівки лютою ненавистю, і його дуже дратувало, що Інгріда та Юстінас настільки часто та активно ніби намаглись його усадити до своєї машини.

Знущаються? Чи вважають, що тепер він має якусь там фобію, і його треба лікувати?

Не на того натрапили… 

 

– Як ти погуляв? – порушила тишу Інгріда. Вона це сказала настільки буденним тоном, ніби Гарольд знудився сидіти в чотирьох стінах і просто пішов повеселитись із друзями. Насправді ж не було ні для кого секретом, що він тільки й робив, що тинявся вулицями – ось хіба що цього тижня вирішив спробувати проїхатись на самокаті. 

 

Найдивнішим було те, що «нові батьки» справді дозволяли йому це неподобство, навіть дали можливість йому не відвідувати школу (знову-таки, нову для нього), а навчатись індивідуально. Щоправда, Юстінас доволі зрозуміло натякнув, що це тимчасово, тож постійно так не буде.

Однак Гарольда це абсолютно не хвилювало.

 

– Гарольде! – покликала його Інгріда, побачивши, що юнак поринув у свої роздуми. 

– Нормально,– сухо відповів він, притулив голову до холодного вікна та схрестив руки на грудях.

Далі вони їхали мовчки. 

 

І добре, що вони саме в цей час так далеко від їхали від майже центральної частини міста та парку в ній – саме там, де Гарольд і покинув арендований самокат. Бо був цілковитий шанс раніше за всіх людей дізнатись, чому саме цього вечора небом буквально гасають на доволі незвичній швидкості хмари. Хоча вітру майже немає – чого б їм так літати… Принаймні, якогось неймовірно сильного, що міг би додати бодай краплю логіки в те, що відбувається.

 

-Зачекай… зачекай… Та зачекай же ти, благаю тебе! 

Прямо з повітря виринула сяюча постать, сторожко озирнулась довкола та швидко побігла кудись у далечінь. Побігла… Часом вона справді ніби бігла по землі, а часом ніби пливла, наче лебідка річкою.

У цьому сліпучому сяйві можна було розгледіти руки та ноги, голову та довжелезне дещо розпатлане волосся - якщо сильно придивлятись. Але нікому було це робити, бо парк був абсолютно безлюдним. 

-Чекай! Я не можу тебе наздогнати!

-Ти мене бачиш? - пролунав у темряві невідомо звідкіля другий голос, значно нижчий. Випадковий перехожий, якби почув цю коротесеньку й емоційну розмову, напевне міг би подумати, що видима постать - то жінка, а голос когось невидимого належить чоловікові. 

-Правильніше буде сказати, відчуваю… - неквапливо промовила постать, уповільнюючи біг і намагаючись віддихатись. - Як завжди. Але якщо тобі цікаво, бачити тебе я також можу. 

Вона вказала рукою напрямок, де знаходиться той, до кого вона звертається. Через секунду звідти так само раптово виринула й друга постать, така ж сяюча, підбігла до першої (хоча радше підлетіла, бо рухалась аж надто швидко) та промовила:

-Я так більше не можу. Так само, як не можеш і ти! Я не знаю, яким дивом ти ще тримаєшся. Та ще й знаходиш сили стримувати й мене!  

 

Сяйво зникло. Ледь-ледь мерехтливе світло нічних ліхтарів окреслило тіла двох…людей? 

Справді, чоловік і жінка. Зовні ніби звичайні, як просто будь-які мешканці цього міста – навіть їхній чудернацький одяг у цих сутінках не надто привернув би до себе чиюсь увагу. Та й вдень, напевне, також, бо яких тільки цікавих витворів фешн-мистецтва не бачили ці вулиці…

 

– Я хочу розібратись, і ти добре це знаєш, – промовила жінка, пильно дивлячись у вічі своєму співбесідникові. – На це треба час.

– Ми вже доволі багато часу витратили, більше нема сенсу чекати.

 

Чоловік узяв жінку за руку та повів за собою, явно намагаючись при цьому лишатись попереду.

– Я маю попередити. Це жахливо, – пошепки промовив він. 

 

Вони повільно пройшли повз невеликої гірки праворуч від них, на якій під світлом ліхтарів було видно чудернацькі споруди, оминули вказівник зі стрілками на ньому, навіть не звернувши на це уваги – просто мовчки, неквапом рухались вузенькою стежкою, вимощеною сірою цеглою.

 

Чоловік так само закривав собою жінку, уважно озираючись довкола. Уважно, сосереджено, але без найменшої краплини страху. 

Від неабиякої тиші трохи паморочилось у голові. 

Ці дивні створіння раптово спинились і, не змовляючись між собою, зробили кілька кроків назад. Неподалік він них була невелика та невиразна будівля з двома прапорами, що майоріли над зачиненими дверима.

 

– Ларейєне! – звернулась до ного жінка, поклавши руку йому на плече та виходячи з-за його спини. – Я тут була буквально нещодавно, мені не страшно. 

– І що тобі тут було треба? – похмуро озвався Ларейєн і рукою спробував відсунути її знов назад, захистити, хоча і сам не до кінця знав, від чого.

Жінка відштовхнула його руку з такою силою, що чоловік аж похитнувся, рішуче вийшла вперед на кілька кроків та повернулась обличям до нього. 

– Я не знаю, що тут відбувалось! – крикнула вона, аж почулось відлуння від її голосу. –Розумієш, не знаю! 

 

Вона явно хотіла ще багато чого сказати, але чоловік впритул підійшов до неї та пригорнув до себе.

Навколо них знов з'явилося те ж саме сяйво – але цього разу ледь помітне та лише на кілька секунд.

 

–Але я маю намір розібратись! – продовжила жінка; швидко, однак обережно, виплуталась із його обіймів та пішла вперед, не озираючись.

–Так а хіба я сюди прибув не з тією ж метою? – Ларейєнові аж подих перехопило. Він спохмурнів, розлючено окинув парк оком та рушив вперед, наздоганяючи жінку.

 

– Я готовий ризикувати життям, здоров’ям – всім, що маю, – з кожним словом він активно жестикулював, ніби розриваючи руками повітря. – Але не волею. І не тобою! 

 

Незважаючи на те, що останні слова Ларейєн вигукнув, не стримавши своїх емоцій, в ту ж мить навіть відлуння раптово замовкло, ніби зрозумівши, що його активна присутність тут зовсім недоречна.

 

Більшість мешканців цього міста знали страшну історію парку. Але тиша тут зазвичай була скоріше шанобливою, аніж моторошною – принаймні, такою її відчували люди, що приходили сюди, як правило, не заради прогулянок.

Ото здивуються завтра, коли побачать кинутий у траві самокат, що там його лишив Гарольд: кому б це спало на думку сюди його притягти…

 

У голосі Ларейєна відчувалось дивне та чудернацьке поєднання нібито несумісних речей. Все в його словах належало справжньому воїнові – людині (чи хто він там є?), яка пройшла крізь вогонь і воду, здатна подолати все та витримати будь-яке життєве горе, однак…  

Однак остання його фраза пролунала зовсім не так, як все інше, що він говорив цього вечора. Його голос затремтів.

«І не тобою!».  

 

Здавалося, кілька секунд суцільної тиші після цієї фрази тривали роками. Ларейєн знов простягнув до жінки руку, користуючись моментом, поки вони обоє спинились, але вона її вже вдруге за цей вечір відштовхнула.  

 

– Я не річ. І я здатна сама дати собі раду, – спокійно промовила жінка, уважно дивлячись чоловікові у вічі. У її погляді ясно читалось «Не займай мене».  

Знов тиша. Чи то німа, чи то дзвінка – настільки дивна та неприємна, що хочеться її знищити, аби вона не закладала вуха та не лякала своєю незвичністю. 

 

– Пробач, – заговорив нарешті Ларейєн, винувато поглядаючи на співбесідницю з-під лоба. Жінка мовчки тільки-но розвернулась обличчям до стежки, щоб іти далі, але він наздогнав її двома великими кроками й обійняв ззаду за плечі.

– Ти ж не захотіла дати мені змогу самостійно це все зробити. Не можу й уявити собі, як ти мене взагалі знайшла, але… Зрозумій мене, дуже тебе прошу про це. Ти ж про мене дбаєш, і я тобі дуже вдячний…

– Тебе це має дивувати? – дещо роздратовано та з викликом урвала його жінка, але з обіймів вириватись цього разу не стала.

– Ось саме це мене і не дивує, анітрохи. Віриш? 

 

Він міцніше її обійняв, помітивши, що не стрічає від неї супротиву, та продовжив:

– Якщо ти так хвилюєшся за мене, чому я не маю права дбати про тебе? Підтримувати, захищати? 

 

Знов запала тиша, однак цього разу не така моторошна. Жінка мовчала, поринувши в якісь свої думки. Чоловік так само уважно озирався довкола самими очима, тримаючи в обіймах, схоже, найдорогоцінніше у своєму житті.

 

– Якщо ти думаєш, що я не помічаю чи не ціную твоєї турботи, ти помиляєшся, – нарешті озвалась жінка. – Але на мій погляд, ми обрали доволі невдале місце для такої розмови. Як ти вважаєш?

 

– Що тут невдалого? Таких місць на цій планеті повнісінько. Як місцеві її називають? Земля? Вони ж і померлих своїх під землею ховають, закопують, ніби сміття якесь… Ото чудова назва, хоч щось вони нормальне вигадали! Планета смерті… Як влучно! Смерті, насилля, ненависті…Людської дурості!

 

Останні слова він майже прошипів – з болем у голосі, від якого і  кров у венах холола. На очах жінки раптово забриніли рясні сльози, і в якийсь момент вона полишила спроби їх стримати.

Хмари так само швендяли небом. Люди, що жили неподалік від парку, почали активно визирати з вікон, виходити на балкони. Тицяли пальцями в це видовище, знімали відео та завзято ділилися своїми теоріями про те, звідки взялась ця дивина в природі. 

–Та пішов ти до біса! – пролунало чи то з четвертого, чи з пятого поверху. У відповідь на це прилетіло подібне висловлювання, але менш пристойне, а згодом щось розбилося (хоча, мабуть, правильніше буде сказати, що щось розбили), і гучно грюкнули двері. 

 

Жінка зітхнула, повернулась до чоловіка та відповіла на його обійми, міцно притулившись головою до його грудей. Складалось враження, ніби час дійсно біг з неймовірною швидкістю, довкола щось відбувалось, але то було дещо невидиме для ока. 

Ларейєн помітив якісь неприємні тіні, але розумів, що то щось на кшалт місцевих декорацій, і це точно не та річ, яку б варто було лякатись чи від якої захищатись.

Принаймні, ним двом точно не треба.

 

– Я б тут збожеволів, – підсумував Ларейєн, пригортаючи жінку до себе. 

– І все ж, ми тут, – почув він приглушено відповідь від неї. Жінка плакала – тихо, майже непомітно для слуху, якщо не бути особливо пильним. «Як вона й звикла», – промайнуло в голові чоловіка. Він обережно торкнувся її обличчя й одразу відчув сльозину на своєму пальці.

Так сумно й боляче йому давно не було.  

–То інше. Одна справа – прийти сюди задля відновлення справедливості. А інша – накуролесити так, щоб довелося тут народитись і жити. Ледь не найгірше, що може статись… Ніколи! 

 

– Гей! Якого біса ви тут робите? – почули вони грубий чоловічий голос позаду себе.

Пара швидко озирнулась та, не змовляючись, просто зникла – раптово. Так само раптово, як вони й з'явились у цьому парку. 

Чоловік, що був здивований цією дивною парочкою, яка ще й доволі гучно себе тут поводила (бо заборонено ж гомоніти у цьому парку, треба мати хоч якусь пошану до загиблих!), напевне, вирішив, що йому це все примарилось.

Адже не може людина просто взяти та розчинитись у повітрі на його очах! 

– Пашол на фіг атсюда! – знов пролунали несамовиті крики, а згодом звук розбитого скла.

Хтось сторч головою полетів з балкону вниз, і вже через хвилин десять сюди мчала швидка допомога, розриваючи звичну нічну тишу звуками сирен.

 

–Вони колись зможуть жити нормально? – прогарчав Ларейєн. – Стільки ненависті, протягом стількох астрономічних років, навіть за їхнім часом. Як вони ще не вимерли? Як одне одного не повбивали?

– Не знаю. Я думаю, нам варто зосередитись на пошуках, – відповіла жінка. – Швидше знайдемо – швидше повернемося додому. 

Вони стояли на тому ж місці весь цей час – їх видно не було.      

Хмари так само швидко літали небом, однак деякі вже потроху почали уповільнювати свій рух. 

 

Чоловік, що випав із вікна, не вижив. До півночі лишалось десь хвилин 15, і мала настати нова астрономічна доба на цій планеті.

 

Гарольд не спав. Він сидів біля вікна та спостерігав за цією дивиною на небі – мабуть, як і половина міста (як мінімум).

Це перша подія, що спромоглась хоч трохи привернути його увагу після того дня, коли він втратив родину.

 

Йому неймовірно подобалось це видовище: не можна з упевненістю сказати, що то було неймовірно гарним, естетично привабливим чи дивовижним – скоріше, незрозумілим та, як запевняли біологи та астрономи з інтернету, неправильним.

Але Гарольд не брався розмірковувати про причини такого явища. Йому було просто приємно відчувати, що хоч щось ще у світі пішло шкереберть, бо то ж так несправедливо, що його життя перевернулося з ніг на таке місце, яке б він і подумки не волів називати, а весь інший світ існує, як і існував. 

Його не хвилювало чуже чиєсь там життя, чужі проблеми чи радощі, новини абощо. Він. Втратив. Свою. Сімю.

Його. Всиновили. Чужі. Люди.

Його. Привезли. В. Чужу. Країну.

Навіщо?

 

Ось це єдине, що мало для нього зараз значення. 

 

У двері постукали.

«От трясця… – подумав він. – Не відповідатиму. Удам, ніби вже сплю».

Він мав власну кімнату. Дивне та незвичне відчуття.

Все життя він мріяв хоча б про власний стіл чи власний приватний куточок, маленький ковток особистого простору. Часто сварився то з батьками, то з сестрою через це, завішував простирадлом своє ліжко, будував саморобні жалюзі з фанери та мотузок і ховався там.

Зараз же волів би жити навіть в одній малесенькій кімнатці, але разом із своєю родиною. У них ще пес був, Річард. Хто його зна, що з тим лагідним цуценям… Він був зовсім малий, його за кілька тижнів до аварії Гарольд подарував сестричці на День народження. 

Хоча, яка там кімнатка… Навіть хай це намет у лісі, найменший у світі! Але щоб всі були живі! Щоб усі були разом! Як раніше.

 

«Як раніше не буде. Досить шукати, чим можна пожертвувати заради нездійсненного,» – промайнуло в голові. 

«Я не шукаю, – відповів сам собі собі хлопець. – Я просто хочу до них. Не хочу жити. Мені це не треба».

«От довбень».

 

Дивно. Мабуть, так люди й божеволіють. Це, ніби, шизофренія якась, коли людина сама з собою починає розмовляти? Чи якийсь інший діагноз?

 

У двері ще кілька разів стукали, але хлопець не відповідав.

– Гей! Я знаю, що ти не не спиш! – пролунав шепіт з коридору.

Гарольд продовжував мовчати.

 

То Нерінга, хрещена донька Інгріди. Вона лише місяць тому сюди приїхала і, наскільки Гарольд зрозумів, дівчина доволі часто живе тут, потім повертається до батьків на певний час, і так постійно. А ще вона навчається у тій самій школі, куди відправили і його.

Вони лише пару разів перекинулись кількома словами, хоча щодня бачились, бо Інгріда та Юстінас наполягали на тому, що снідати, вечеряти та, за можливістю, обідати родина має разом.

Нерінга не лізла до нього з питаннями, не висловлювала цих вже обридлих слів співчуття, не намагалась його розважити, тож хлопець проникся до неї певною повагою. Принаймні, вона його не дратувала.

 

– Гарольде! – пошепки покликала його дівчина та знову постукала у двері. 

«Та біс із ним. Може, допомога якась потрібна», – подумав юнак. Ну не справляла вона враження людини, що виноситиме йому мозок на рівному місці. 

Гарольд піднявся та відкрив двері. Нерінга стояла на порозі, загорнувшись у теплий халат, міцно обіймала себе руками та мала доволі винувати вигляд.

– Привіт, – сухо промовив Гарольд. 

– Слухай, я розумію, як це зараз прозвучить, – дещо почервоніла Нерінга. – Але можна я трохи в тебе тут посиджу?

Гарольд здивовно почухав потилицю, шукаючи, що б відповісти.

– Розумієш, мені дуже страшно, я не можу одна лишатись. Ось це все мене дуже лякає, – прошепотіла Нерінга. 

–Ну… заходь, – знизав плечима Гарольд.

Що «ось це все»? 

 

Нерінга соромязливо увійшла до кімнати. Гарольд на правах господаря цієї маленької частинки величезного дому гречним жестом запросив її до крісла.

 

Ох, як він ще півроку тому фантазував про власну кімнату, затишний диванчик чи навіть якийсь гостинний куточок в ній, щоб можна було там проводити час самому чи з друзями. Дівчат запрошувати, домашніх тварин пестити, читати книгу чи зависати в Інтернеті – та що завгодно.

А от зараз, коли він це має…

Та хай би палала синім полумям вся ця кімната, цей будинок і це місто разом із країною!

 

Гарольд на секунду злякався своїх думок.

Струснув головою у марній спробі бодай трохи зупинити цей потік спогадів, бо й справді збожеволіти можна, і запитав:

–То чого ти боїшся? Сьогоднішньої погоди?

Нерінга сиділа на краєчку крісла, так само загортаючись у свій халат та стискаючись у клубочок. «Чи то настільки чогось перелякалась, чи то змерзла», – подумав Гарольд. Дівчина мала хутряні шкарпетки на ногах, пухнасті капці, а з-під довгого подолу халату визирала нога в теплих піжамних штанях – тож змерзла, мабуть. Клімат у цій країні не надто відрізнявся від клімату батьківщини Гарольда. 

– Передчуття погане, не можу заснути, – тихо відповіла Нерінга. 

– Через що? 

–  Я знаю, що кажу дурниці. Повір, я не хотіла тебе турбувати, і точно не стала б заважати.

 

Гарольд, слухаючи її, попрямував до шафи, взяв звідти ковдру та простягнув дівчині. 

– Дурниці? Ну, якщо й так, то єдина дурниця – ось ця купа пояснень і вибачень. Скажи прямо, що сталось? – промовив Гарольд і сів у друге крісло навпроти Нерінги. Дівчина накинула ковдру собі на плечі, невпевнено знизала плечима та відповіла:

– Мені просто й сказати нічого. Ти не відчуваєш? Ніби повітря напружене якесь. Жахливе відчуття, воно як наскрізь пробирає. Ще й ось це, що на небі відбувається… Каталізми якісь, можливо. Хтозна, чого очікувати.

– Відчуваю, не відчуваю… – повільно промовив Гарольд. – Чесно кажучи, я не знаю. Останнім часом я постійно відчуваю все те, що ти описала просто зараз. 

 

Нерінга вкотре почервоніла та сором’язливо прикрила обличчя рукою.

– Пробач мені, – прошепотіла вона. – Я точно не мала тебе турбувати зі своїми дрібницями… мені справді дуже ніяково. Дякую тобі дуже, що не виставив мене за двері одразу. Я така нерозуміна часом буваю… Я піду.

– Сядь! – доволі грубо урвав її Гарольд, коли вона рвучко підвелась з місця, аж раптом йому стало соромно. Та й справді, що це за дурнувата поведінка з його боку? Що за грубість? 

«Уявляю, як батько б відреагував, якби побачив ось це від мене…» – промайнула в голові думка.

– Нерінго, не йди, будь ласка, – Гарольд намагався опанувати себе та виправити ситуацію, тож бовкнув перше, що спало на думку. – Мені теж потрібна компанія. 

 

Нерінга помітно заспокоїлась. Дивно, подумав Гарольд. Гарна дівчина, явно приємна, ніби багато має друзів – ну, наскільки він зрозумів з розмов між нею та його «новими батьками», наче й розумна. Чого ж верзе якусь дурню?

Мабуть, і справді дуже налякана. «В принпці, не мені про це судити, то не моя справа», – промайнула думка.

 

– Взагалі не знаю, справді. Щось ніби сталось, чесне слово, – тихо промовив Гарольд, не розуміючи достеменно, відіграє він вигадану самим собою роль чи промовляє власні думки. – Ну, я про оцю поведінку хмар – дивно це все, так. Але мене це не лякає.

 

Він не ризикнув ділитись своїми іншими розмірковуваннями з цього приводу, тож просто замовк. 

 

– Я не дуже люблю ситуації, коли я чогось не розумію, – зітхнула Нерінга. – Особливо такі, коли це щось аж надто глобальне. Бо теоретично завтра в новинах може з’явитись щось неочікуване, на кшалт попредження про екологічну катастрофу абощо.

– А нащо ти хвилюєшся про це все заздалегідь? – здивувався Гарольд. – Може, то просто сильний вітер…

Гарольд і сам собі засміявся, сказавши це, і почав тихенько кашляти, щоб приховати сміх. Ну справді, що за дурня? «Сильний вітер…» Щоб забезпечити таку швидкість польоту хмар, вітер має й дерева з корінням видирати – але на щастя, нічого такого не відбувалось. Вечір був цілком звичайний: не надто холодний, але й не теплий – такий, який і мав би бути для початку листопада. 

 

Нерінга на мить теж посміхнулась – мабуть, помітила збентеження Гарольда.

– То ти кажеш, що передчуття нехороше? – спитав Гарольд. – Маєш гарну інтуїцію?

Він думав, що зараз Нерінга скажеш щось на кшалт «Та ні, просто боюся», а він її запевнить, що все добре, вона собі придумала якусь проблему, бо – як вона сама сказала – не любить не розуміти чогось. І на цьому все скінчиться. Вона заспокоїться, піде до своєї кімнати, і кожен із них буде займатись своїми справами.

Десь у глибині свідомості Гарольд визнавав, що хотів би зробити щось хороше для неї. Напевно, із вдячності за те, що вона досить тактовно себе з ним поводила останні декілька тижнів – із дня її приїзду до Інгріди та Юстінаса. Сам він тут аж з весни стирчить…

 

– Так. Мені ніяково про це говорити, але всі такі передчуття завжди справджувались, винятків ще не було. Хоча так хотілося б… 

– Що ти маєш на увазі? 

 

Почався дощ. Краплі важко падали на підвіконня на вулиці, а десь удалині пролунав грім.   

– Розумієш… Я завжди знаю, коли буде щось погане, але ніколи не знаю, що саме це буде, – тихо промовила Нерінга. Гарольда трохи дивувала її поведінка, бо дівчина не була схожа на аж занадто соромязливу чи якусь відлюдькувату – скоріше, навпаки. Може, вона просто знущається з нього, і це насправді якийсь дурний жарт? Нерінга тим часом продовжувала: 

– Знову-таки, я знаю, що це звучить дуже й дуже дивно, але це правда – мене ніколи мої передчуття не підводили.

– І що це за передчуття? – з недовірою спитав Гарольд. – Як вони проявляються?

 

Нерінга трохи відкинулась на спинку крісла, чомусь помітно розслабившись, і відповіла:

– Ну, це складно пояснити. Я просто знаю, що ось-ось незабаром буде щось погане. Якимось чином відчуваю масштаб цього «чогось», але що саме це буде та коли – ніколи не розуміла. Лише згодом, коли це вже відбувалось.

– То, може, ти звертала увагу на не найприємніші події після оцих…передчуттів? – спитав Гарольд. Він усе ще не полишав спроби докопирсатись до варіанту, що Нерінга сама себе впевнила у чомусь дивному, і тепер носиться з цим. – Ну це ніби як… співпадіння. Збіг. По факту ж щодня якесь лайно відбувається, і його цілком можна ув'язати з передчуттями, інтуїцією і все таке інше.

 

– Гарольде, ти вибач мені, будь ласка. Справді, дурниць наговорила. Я нормальна людина, абсолютно, тож розумію, це все звучить дивно. Дякую тобі дуже. Я піду, добраніч, – швидко промовила Нерінга.

Дівчина знов підвелась із крісла, обережно поклала на нього ковдру та вже дійшла до дверей, що були майже за спиною в Гарольда. 

Хлопець знизав плечима і раптово для себе промовив:

– Якщо чесно, я майже нічого не зрозумів. Але якщо тобі страшно бути на самоті – лишайся тут стільки, скільки треба. І ковдру візьми. 

 

У цю секунду кімнату осяяла блискавка, одразу після якої пролунав настільки гучний грім, що аж луна покотилася.

Гарольд трохи нахилився вперед і подивився у вікно з цікавості, що там відбувається з хмарами, але нічого дивного більше не бачив. Небо було цілком звичайне, звичне. Але в теорії хмари, може, й досі поводять себе таким неймовірним чином, однак цього не видно, бо ніч, та ще й дощить.

– Сідай, кажу,  – повторив Гарольд, чомусь не наважуючись повернутись обличчям до Нерінги. – Не стій там.