Скляна стеля

Розділ 2 «Дослідницький центр»

– Починається…

Високий чоловік з білим волоссям та в застібнутій на всі гудзики, аж до шиї, кофтині, втомлено втер серветкою чола. Він настільки захопився роботою, що зміг спотіти навіть у дещо прохолодному приміщенні, сам того не помітивши.

 

Кнопки величезних приладів і маленьких машин урізнобій миготіли, створюючи відчуття чогось потойбічного, навіть дещо небезпечного.

Глухої тиші тут не було: постійно щось тихенько дзижчало, ричало чи періодично клацало, ніби нагадаючи дослідникові, що не лише він і його колеги активно та майже невтомно працюють у цьому яскраво-світлому, однак доволі невеликому приміщенні.

 

Чоловік вкотре нагадав собі, що це вже далеко не вперше, коли доводиться на неймовірній швикості змінювати стратегії, що розроблялися впродовж тривалого часу та заради яких ризикувала здоров’ям та навіть життям ціла низка вчених, інтеграторів, аналітиків і різних інших експертів… 

 

Принаймні, зараз процес введення нових даних все ж став значно простішим та безпечнішим: достатньо під’єднатись до сенсорної панелі, торкнувшись її долонею, та внести необхідну інформацію до мікросхеми. Водночас, ніхто сторонній не матиме змоги це зробити, адже лише декільком резидентам науково-дослідницього департаменту надана така відповідальна місія. 

На відміну від того, як було раніше! Важко, довго… Перелаштовувати майже всі програми, змінювати функції кнопок та важелів, власноруч прописувати іншу інформацію та аналізувати кожен новий сигнал… Ще й захист від стороннього втручання, яким вони так пишались, виявився цілком ніяким.

Однак нічого нового не відбувається, адже працівники вже аж надто звикли виконувати свою роботу в майже постійно аварійному режимі, готові до будь-яких результатів.

«Навіть до смерті», – якось пожартував один стажер із Сіріуса, і одразу був змушений довго пояснювати новим колегам, що таке «смерть». Ніби вони самі ніколи не вмирали.

 

Було б неправильним стверджувати, що всі ці професіонали обурені чи злі через цю невизначеність, але нова реальність вже давно почала вражати як неймовірних скептиків, так і справжніх фанатів досліджень. Хтось її приймав як нові умови, в яких треба робити щось інше, а хтось відверто дивувався та займав позицію спостерігача, намагаючись не втручатись без особливої потреби.

 

«Так, ми не розуміємо, що відбувається. Але це ж такий величезний полігон для вивчень, для експериментів, для створення чогось нового, для роботи врешті-решт!» - пригадав чоловік, з яким захопленням його переконував аналітик чи то з Оріону, чи то з Бетельгейзе, чи то з Плеяд. 

– Якийсь хворий! – здивовано пирхнув стажер, почувши цю рвучку готовність до ризику. Однак йому тихенько пояснили, що останнім часом той завзятий колега майже все життя присвячував роботі та не полишав дослідницього центру. Ба більше: навіть спав тут, у цьому прохолодному приміщенні, всіяному раніше кнопками, важелями та пультами управління, а тепер - ще й сенсорними панелями. 

У будь-якому разі,було складно згадати, де саме його дім.  

 

– Де ж ти зараз, – вголос промовив чоловік, звертаючись внікуди. 

– Ти про Сафіроса? – почув він голос позаду та озирнувся. 

 

У доволі невеликому приміщенні було тихо та затишно, незважаючи на легку прохолоду та постійний, хоч і тихий, фоновий шум цілої купи обладнання. Оскільки стеля була високою – настільки, що потрібно було б користуватись чимось на кшалт двох-трьох звичайних драбин, аби до неї дістатись – подекуди попід нею безперешкодно пролітали невеличкі білі кулі з кольоровими смужками, що дзижчали. То були ретранслятори думок, якими тут користувались для безпечної взаємодії між різними расами, вимірами та світами. Усе ж краще, ніж наближатись до невідомих істот, особливо якщо раса аж надто агресивна… 

Деяке приладдя іноді видавало якісь звуки, деяке мало яскраві та не дуже лампочки, деяке вимагало постійної уваги та контролю під час роботи.

 

Юнак, що завітав до приміщення, стояв біля високої рами, яка сканувала його зеленими та блакитними променями, та чекав, доки процес буде завершено.

– Приклади руку оооон туди, – вказав чоловік на маленький екран ліворуч від рами.

Юнак послухався, і вмить проміння різко перетворилося на зелено-блакитний спалах і вщухло. Рама засвітилась ніжно-білим кольором.

– Ого! – здивувався юнак і ввійшов до приміщення. Позаду нього рама одразу закрила щось на кшалт дверей. – Тепер це відбувається так швидко?

– Не для всіх, – відказав чоловік, повертаючись до однії з машин і спрямовуючи на неї розкриту долоню. – Можно вважати, що лише для обраних.

– О, то я обраний? – здивовано пожартвував юнак і плюхнувся на яскраво-жовте крісло, закинувши ноги на тумбу.   

Чоловік вимкнув одну з машин і розсміявся:

– Яніфе, тобі вже час дати собі право бути серед групи інтеграторів. Твого рішення чекатимуть, скільки треба, звісно, і ніхто (я в тому числі) тебе не підганяє. Але ти ж сам бачиш, що відбувається у галактиках, з якими ми працюємо.

Яніф заплющив очі та відкинув голову назад. 

– Розумієш, ти цілком маєш рацію, – промовив він через кілька секунд розслабленого мовчання. – Але брехати не буду: боюся я. Страшно мені. Ти ж знаєш, я так сильно мріяв реалізувати свій задум: створити.. ну… навіть боляче зараз говорити про це, бо вже й надії немає. Адже та триклята Земля руйнує всі плани. 

 

Повітря трохи стало важчим. Чоловік закашлявся та швидко зробив ковток із пляшки.

– Пробач, – розплющив очі юнак. – Мароуре, пробач, я не стримався.

Чоловік розсміявся, відклав пляшку вбік і промовив:

– У «тієї триклятої Землі» є перевага. Коли ви з неї повертаєтесь, складається враження, що вам море по коліно. Он ти як спокійно знижуєш вібрації, і тобі від цього не гірше, ти й не відчуваєш змін. А ми, хто на тій планеті не був, більш вразливі до найменшого поштовху в просторі.

– Я б не був таким впевненим, що це перевага, – сумно промивив Яніф. – Наші світи змінились. Ми всі ніби перетворюємося на…на… не знаю навіть, як це описати. Якщо раніше довкола були тільки ніжність, турбота, віра, любов, то зараз у нас у всіх ніби знизилася чуттєвість. І це ж ми притягли сюди таке з Землі, ніби якийсь вірус. Ми отруїлись, і вас отруюємо. Біс його знає, як воно працює. Чортівня якась…

Мароур швидко скочив на ноги та опустив металевий важіль.

– Що це? – здивувався Яніф. 

– Я перекрив доступ до нашого центру на найбличі 2 астрономічні хвилини. Нас ніхто не знайде впродовж цього часу.

 

У відповідь на здивований подив Яніфа чоловік продовжив:

– Розумієш, не варто зараз говорити про нечисту силу. Ми не до кінця розуміємо, як вони отримали доступ до наших вимірів, але якимось чином вони тут почали періодично з’являтись, ніби якісь комахи. 

– Думаєш, це теж із Землею пов’язано?

– Я думаю, нам не варто спускати всіх собак на Землю. Будьмо справедливими: саме наш центр займається конкретно цією планетою, вже не перший астрономічний рік. А на самій Землі, здається, вже років 500 за їхнім часообігом минуло, якщо не більше. Тому ми сконцетровані на ній, однак очевидно, що купу причин цих незрозумілих змін ми не бачимо, бо вони з цією планеткою не пов’язані.

 

Яніф знов відкинув голову назад.

– Втомлений? Ти щось важке робив? – спитав Мароур. 

– Нічого особливого. Вже вкотре випрошую дозволу піти на ту ж Землю на відтворення, або хоча б просто відвідати її. Безрезультатно. І відповіді не отримую, чому не можна, та що я маю зробити, щоб отримати дозвіл. 

Юнак тяжко зітхнув і продовжив:

– Розумієш, Сафірос там. Ось я й прийшов, бо ти згадував про нього. Із його жагою до експериментів вже якось не по собі.

– Ти хочеш зустрітись із ним? – не зрозумів Мароур.

– Скоріше, хочу помститись тій планеті. Вона стільки моїх близьких друзів знищила, буквально живцем поглинула в себе… 

 

Знов напруга. Мароур тремтячою рукою схопив пляшку та зробив кільки швидких ковтків. Цього разу Яніф навіть не помітив нічого.

– Кажуть, що то не метафора, – вів юнак далі. – Ніби всі ті наші друзі, хто не повернувся після відтворення на Землі, застрягли в її недрах. Вони там… Застрягли…

 

На його очах виступили сльози. Мароур швидко розстібнув кофтину та почав обмахувати обличчя рукою. Звичну прохолоду цієї частини дослідницього центру раптово змінила неабияка спека.

На це вже звернув увагу і Яніф. 

– Що за…? – здивовано почав він, але його обірвало миготіння пропускаючої рами. 

Вона засяяла різники кольорами, і через секунду двері відсунулись убік. Блакитно-зелений сплах (отже, то хтось зі своїх – із тих, хто мав змогу швидко ввійти до дослідницього центру за допомогою своєї долоні, без додаткових сканувань), біле сяйво – і до приміщення різко влетів нажаханий чоловік.

– Мароуре! У нас все пішло не за планом! – вигукнув він.

 

У цю мить скло у вікнах дослідницього центру трохи затремтіло, але лишилось на місці. Одна з металевих шибок дзвінко задзвеніла.  

–Тихо, – різко та гучно кинув кудись у простів Мароур, ніби звертаючись до тієї шибки, що аж надто незвично себе повела. Справді, дивно… Тут всі вікна та двері спроектовані так, щоб знищити їх не могла жодна космічна, магічна, нечиста – будь-яка! – сила.
Через це навіть хтось із дослідників після подорожі на Землю нерідко називав дослідницький центр «Титаніком», пояснюючи, що то був такий корабель, якому дали ім'я на честь потужних богів. 

Однак ніколи не говорилось, куди саме він плив і як часто спускався на воду… Достатьньо було лишень запитати тих мандрівників про це, і раптово всі вони розгублено замовкали.

 

Шибка ніби послухалась, і дуже повільно, навіть дещо загрозливо, поступово припинила хитатись.

– А це як?.. – здививувався Яніф. – Голосове управлення? Вже? 

– Ні, – швидко відказав Мароур, стурбовано поглядаючи на переляканого чоловіка, що тільки-но зявився в центрі та намагався віддихатись, спираючись рукою на стіну. – То перше, що мені спало на думку.

 

Запанувала тиша – бо гамір від негучної роботи приладів вже був доволі звичним фоном, і нікому не заважав. Отже, тут це вважалося справжньою тишею.  

– Наші зникли, – ледь вимовив новоприбулий чоловік і плюхнувся на інше крісло, поруч із Яніфом.

– Хто цього разу, – знуджено процідив Яніф, запрокинувши голову назад та примруживши очі.

– Ти що? Невже тобі все одно? – у новоприбулого навіть руки затремтіли. – Зрозумій, у нас останнім часом немає змоги слідкувати за кожним кроком кожного члена нашої команди. Чудової команди, зверни увагу! Раптово може зникнути сигнал і зв'язок із будь-ким! Розумієш? Ти розумієш це? Із цією системою… Все так переплуталось, перемішалось… Ти ж сам знаєш, як довго ми вже розплутуємо цей клубок, і ніби кінця та краю йому не видно!

 

Мароур сів на стілець перед сенсорною панеллю та сумно схилив голову. Він розумів, до чого йде мова. Тим часом, новоприбулий продовжував:

– Якщо звязок із кимось обривається – це майже все… Ми нічого не зможемо вдіяти. Ніяк не зможемо допомогти, якщо виникне потреба! Це ж не просто резиденти центру, це наші друзі!..

Яніф різко підвівся, стискаючи руки в кулаки.

 

У повітрі знов ніби щось напружилось, і Мароур кинувся за своєю пляшкою. В очах Яніфа бриніли сльози.

– Ой… – промовив новоприбулий.

–  Гірон напевне не те хотів сказати, – промовив Мароур, зробивши кілька ковтків і закриваючи пляшку. – Ми всі добре знаємо, до чого призводить втрата коннекшену. Але знов-таки… Гіроне! Ти не помітив, як себе почуває Яніф, так?

 

Гірон розгублено сидів на кріслі, ледь помітно ворушачи губами, безмовно, ніби продовжуючи свою палку промову. 

Яніф розвернувся до нього спиною та швидко закрокував до однієї з величезних машин з купою важелів неподалік, натиснув на кнопку та почав уважно розглядати екран, що ввімкнувся після цього.

 

– Яніфе, – тихо покликав його Гірон, однак той лише рукою махнув.

– Прошу, не сваріться, – серйозно промовив Мароур. – Це дивно. Ваша чуттєвість знижуться, значно швидше, ніж 300 астрономічних років тому.

– Швидше ніж учора, – доповнив Гірон. – Я помітив, що моє фізично тіло майже не відчуває болю.

Він підняв рукав кофтини та показав обпечену ледь не до кісток руку.

– Якби не Саміра, так і весь згорів би, – доповнив Гірон.

– Це що ти робив? – спитав Мароур, стурбовано позираючи вбік свого співбесідника.

Той трохи зашарівся, однак відповів:

– Нічого особливого… Літав подивитись на Аксіору, а там ось таке… Буквально на підльоті, на кордоні! Вже тільки вийшов із зорескутера, навіть вимкнув двигун, аж раптово на мене полилась якась газоподібна рідина. 

– На тебе цілеспрямовано? Чи як? – спитав Мароур. 

 

Гірон замислився.

– Ну чого ти думаєш? Проскануй. Аксіора ж у нашому полі вимірів перебуває.

– Не можу, – повагавшись, відповів Гірон. – Не бачу нічого, не сканується. 

– Давно?

– Відучора. І до цього вже потроху гірше все було… Я думав, що просто втомився, треба трохи часу, відновити сили, але зараз взагалі не бачу нічого.

 

– Хлопці, – зітхнув Мароур. – Звідки у вас з'явився цей непотрібний та навіть безглуздий героїзм? 

– А що я? – похмуро відповів Яніф.

– На відміну від тебе, моя чутливість на місці, – відказав Мароур. – І я бачу, що ти теж із останніх сил барахтаєшся. Сьогодні прошу вас обох відвідати відділ регенерації, хай подивлються, що з вами відбувається, та що можна вдіяти.

– Не піду, – відказав Яніф. – Ще мені бракувало, щоб у мене в мізках копирсались.

– Ти про що? – здивувався Гірон.

– Та ні про що! Краще скажи, як ти врятувався. Припустимо, тебе хотіли вбити, тож якимось чином стріляли, чи спрямовували цей потік речовини на тебе. Ти втік?

– Не зовсім, – трохи повеселішав Гірон, радий тому, що напевне Яніф припинив на нього ображатись. Образа… Звідки тут взагалі такі відчуття та почуття взялись? – Кажу ж, Саміра врятувала. Вона мене покликала, була позаду мене. Я озирнувся, і якраз основна доля того горючого пролетіла повз. 

– А далі? – здивовано спитав Мароур.

Гірон потиснув плечима:

– Ну а що далі? Далі ми трохи потеревенили, а потім вона позичила мій зорескутер, бо свій забула вдома. 

Гірон пригадав, що після цього він якимось чином опинився на одній из маленьких космічних насипів, що вони між собою називають «острівцями» – порожні невеликі скупчення пород із метеоритів, зоряного пилу та різного сміття, де іноді зупиняються перепочити мандрівники, що вирушають на тривалі відстані. 

Лежав, ледь не вмираючи від якогось внутрішнього болю, аж серце розривалось. Здавалось, що й плакати він уже не міг, бо напевне, у фізичному тілі легені не були здатні поглинати достатньо кисню, але він того не відчував. Просто свідомість кудись тікала. Просто текли сльози.

 

Хто його знає, як він опинився на рідній планеті після такої пригоди… А зорескутер, мабуть, все ще у Саміри, і вона його потім поверне, як і обіцяла. 

«Цікаво, і як же я зміг без нього подолати таку відстань?» – промайнула думка.

 

Гірон раптово усвідомив, що Мароур міг побачити всю цю його пригоду, і зашарівся, однак не було сенсу – Мароур слухав уважно, та водночас спостерігав за цифрами на великому екрані сенсороної панелі. Отже, мабуть, він чув тільки слова з усього того, що Гірон йому розповів. отже, знає він лише про прибуття на Аксіору, лише про цю гарячу рідину, та про допомогу від Саміри.

 

– Тут є певна невідповідність… - обережно промовив Яніф. – Саміра не користується зорескутерами. 

–Ти хочеш сказати, що я брешу?! – спалахнув Гірон. – А нумо, ходімо до неї? Вона ж тут, вдома? Ось вона тобі й розкаже…

– Я вас прошу, не треба її турбувати, – втомлено промовив Мароур, все ще уважно та дуже зосереджено спостерігаючи за цифрами. Він вносив якісь нові дані, користуючись відбитками своїх пальців, і щоразу перевіряв, які зміни відбуваються. – Вона тільки-тільки прийшла до тями. 

– До тями? А на Аксіору що, за новими пригодами прибула? – парував Яніф. – Землі мало було?

– Гей, май бодай трохи поваги. Тобі нагадати, про кого ти говориш? – спокійно промовив Гірон. Яніф раптово опустив очі та присоромлено видихнув.

Запанувала тиша. 

 

– Щось тут не те… – промовив Мароур після тривалої паузи. – Коли ти, Гіроне, кажеш, був на Аксіорі?

– Ну, вчора ввечері… 32 астрономічні години тому.

– Добре, дякую. Треба буде довідатись, що то за рідина така. А поки я б все ж попросив тебе там не з'являтись. Звісно, тобі вирішувати, як відпочивати та де проводити свій час – то твоє право, і я не лізу в твоє життя. Але небезпеку того місця ти не можеш не усвідомлювати.

Гірон спохмурнів, але промовчав.

 

На Землі лишалось декілька годин до світанку. Саміра поглянула на годинник, що висів на стіні (невже вона ще пам'ятає, як тут визначати час?) – було десять хвилин на третю ночі. 

Ларейєн спокійно спав, глибоко вдихаючи та видихаючи повітря, міцно притискаючи подушку до грудей. Саміра усміхнулась: це було безсумнівно доволі миле видовище. 

 

У готельному номері було дещо спекотно, незважаючи на майже середину осені, за земним часообігом. Жінка тихенько підвелась із ліжка та відкрила вікно, лишивши невелику щілину для провітрювання. 

 

Зорі… Темно-синє небо, всіяне зорями, було неймовірно чистим. Куди ж поділись ті швидкі та дивні хмари?

Саміра знала, що то було – адже то не вперше, тим паче для неї. Ларейєн, звісно, теж розумів. 

І ще Саміра здогадувалась, як працює логіка місцевих, землян – навряд чи щось принципово змінилось за всі ці часи, поки її тут не було.

Напевне, завтра Інтернет, телебачення, газети та всі інші засоби масової інформації  просто вибухнуть від купи новин. Або навпаки, буде тиша, бо всі перелякаються…

Подивимось…

 

Жінка вдягла м'які капці та навшпиньках закрокувала кімнатою, до дверей. Напевно, варто лишити вікно на 2-3 години, хай приміщення провітрюється… Ларейєн не захворіє.

«Стоп… – зупинила вона себе. – Чого б нам хворіти?»

Сама собі подумки розсміялась: як же сильно впливає вже знайома атмосфера Землі на хід думок, на логіку, на прийняття рішень.

 

Вони просто фізично не можуть захворіти: принаймні на якісь земні хвороби на кшалт застуди чи грипу, адже їхні тіла та імунітет дещо інакше влаштовні, незважаючи на те, що візально їх майже неможливо відрізнити від місцевих жителів. У цілому, відмінності дуже несуттєві: наприклад, на їхніх пальцях нема характерних відбитків - там просто гладка шкіра. Але хто там буде придивлятись до таких дрібниць, кому це треба…

 

Саміра тихо крокувала номером, оглядаючи кожен його закуток у темряві. Доволі затишно, насправді - не найкращий готель з усіх можливих, але один із найкращих у цьому місті. Номер комфортний, є все необхідне. Жінка пригадала деякі моменти, не дуже приємні, коли їй на цій планеті доводилось жити у жахливих умовах, подекуди навіть небезпечних - тоді вона й мріяти не могла, що колись опиниться в такому житлі, як зараз, та ще й сприйматиме нормальні умови життя як певний стандарт, а не подарунок долі. 

Спогади почали виринати, проноситись у голові, ніби кіноплівка. Жінка струснула головою та витерла сльозу, що стрімко покотилась щокою.

«Не зараз!» – подумки промовила вона до себе.

 

Ніч була дуже затишною. Саміра перевзулась у зручні туфлі без підборів (власне, сьогодні вона в них і була, тож вони стояли на порозі, біля дверей), схопила пальто з вішака та вийшла з номеру, дуже тихо зачинивши двері. Її сенсорна картка, що слугувала ключем від дверей, лежала в кишені.

Двері ж зачинялись автоматично, і від цього простого факту стало дуже сумно. Невже на цій планеті все ще є така недовіра один до одного, що доводиться ховати своє майно, захищати від тих же, хто живе поруч із тобою. Он навіть двері які важкі, надійні.
Власне, як і раніше.

 

Саміра спустилась на перший поверх з третього пішки, хоча ліфт працював. Лишила картку на рецепції, стримано відповіла на нещиру усмішку явно втомленої та сонної дівчини, що працювала в цю зміну, та попрямувала до виходу. 

Готель було розташовано в самісінькому серці міста, недалеко від усіх важливих культурних і туристичних об'єктів. Жінка неквапливо рушила проспектом у бік головної площі – вже зараз було видно височенну вежу, один із символів цього міста та країни.

Вона не зустріла майже нікого на своєму шляху, хіба що де-не-де траплялись якісь перехожі, що незрозуміло куди йшли в таку годину, або весела молодь, яка явно гарно проводила час, переходячи з одного бару до іншого. От як раз поруч вулиця, де різних закладів із алкоголем і музикою хоч греблю гати… 

 

Саміра йшла повільно, вдихаючи аромат ночі та одного з доволі звичних для себе міст. Вона, звісно, впізнавала все: тут було аж дуже багато спогадів, які нікуди не поділись, і їх майже не треба було важкими зусиллями витягати на поверхню. Он у тот магазин вона часто навідувалась, щоб нашвидкуруч купити продукти, чи порадувати себе чимось смачненьким. А в цьому кафе досить нездорова їжа, фаст-фуд, але модна та популяна, тож і Саміра (тоді вона мала інше ім'я) були там неодноразово. А біля цього музею вона чекала свого одногрупника з університету, щоб разом піти до бібліотеки готуватись до іспитів. До речі, університет той теж так само недалеко звідси - вдень його верхівку навіть дуже добре видно. 

Надто багато спогадів… Її життя тут було доволі непоганим, тож не дивно, що першими згадалися саме приємні моменти, однак потроху свідомість почали заповнювати й болючі епізоди. Хотілося закрити очі руками, впасти на цю рівну сіру бруківку – от прямо тут, посеред великого проспекту – і плакати, кричати, ледь не вити. 

Саміра відчувала, як починають тремтіти її руки.

 

«Досить! – подумала вона. – Варто повертатись»

Всупереч власній думці вона все ж дійшла до головної площі, окинула оком ту високу вежу та католицький костел - витвір місцевого релігійного та будівельного мистецтва - та зітхнула: місто майже не змінилось, все лишилось таким, як вона памятає. 

Сльози вже котились градом. Паралельно почали виринати інші спогати про життя на Землі, але в різних її куточках і в різні часи. 

Неквапом вона йшла тією ж дорогою до готелю, намагаючись опанувати себе. Стримувати емоції  ідея погана, це вона добре знає, тож зараз випускала свій біль із себе потроху, через беззвучний плач.

 

Їй назустріч йшла чергова весела компанія, і хлопець звідти явно звернув увагу на неї - заплакану, але все ж неймовірно вродливу жінку, і хотів щось сказати.
Він не був аж надто п’яним і в цілому, схоже, не мав загрози, але Саміра вирішила, що зараз не до розмов. Вона клацнула пальцями, і в наступні кілька секунд отримала змогу розважити себе, поглядаючи на розгублений вираз обличчя хлопця. Звісно, він шокований: тільки-но бачив недалеко від себе жінку, і тут раптово вона кудись зникла, просто на рівному місці.

 

Однак Саміра лишалась там же, де й була, лише сховала себе від людей. Вона закрокувала проспектом, але тепер її ніхто не бачив. 

Холоднішає… До готелю лишилось буквально кілька метрів. Як же добре, що він у центрі міста! Так зручно. Ларейєн, напевно, теж оцінить, коли зможе трохи краще дізнатись про Землю й освоїтись тут. Якщо захоче…

Саміра зняла з себе завісу невидимості за крок до входу до готелю. Взяла картку на рецепції та попрямувала до номеру. 

 

Її не було лише хвилин 20, не більше, але у приміщенні вже відчувалась приємна прохолода. Жінка зачинила вікно, перевдяглась у піжаму та легла в ліжко, поруч із Ларейєном.
Чоловік миттєво посміхнувся та щось сонно пробурмотів. Саміра й собі усміхнулась і обережно притулилась до нього, ніжно торкаючись рукою його щоки.

Як же їй бракувало його тепла, підтримки тоді, у всі ті періоди життя на Землі, що сьогодні нагадали при себе. 

 

Сльози вже висохли, але відчувалось, що вони далеко не закінчились, і їх буде ще дуже й дуже багато.
Ларейєн міцно обійняв Саміру та притулив до себе. За кілька хвилин жінка поринула в міцний сон, розслабившись і дозволивши собі нарешті відпустити всі ті спогади.