Скляна стеля

Розділ 3 «Звичайний (або ні?) день на Землі»

Ларейєн водив розкритою долонею у метрі над мокрою підлогою, трохи нахилившись, щоб було зручно. Калюжа випаровувалася просто на очах під його рукою. За кілька хвилин підлога була повністю суха.      

— Ну нарешті завершив… — тихо промовив він сам до себе, роздратовано смикнув фіранку вбік і завісив нею вікно. Ранок почався не надто приємно… Схоже, Ларейєн не зачинив вікно, чи зачинив його якось неправильно, тож нічний дощ із великим задоволенням дозволив собі почастувати увагою цю кімнату та доволі щедро облити підлогу біля підвіконня важкими краплями.

Та біс би побрав ці земні споруди з незрозумілими їхніми вікнами-дверима та складними замками! 

 

Чоловік на мить замислився, уважно оглядаючи інші такі ж вікна в будинках навпроти та як саме вони закриті. 

«А точно саме так має бути?»

Обережно торкнувся ручки пластикового вікна, спробував її покрутити ліворуч — нічого не відбулось. Повернув її праворуч і вирішив, що взагалі все зламав. Вікно відчинилося якимось незвичним чином і впустило до кімнати неприєму ранково-осінню прохолоду.

 

Ларейєн зітхнув, стукнув кулаком по підвіконню, обперся на нього обома руками і… раптово відчув приємний дотик до його спини та згодом лагідні обійми ззаду.

— Саміро, — посміхнувся він. — Ти давно прокинулась? Сподіваюсь, то не я тебе збудив? 

 

Саміра поклала голову на плече Ларейєна.

У цю мить ранок змінився для них обох: чи то теплішим став, чи то більш затишним. 

 

— Ні, не ти, — відповіла Саміра. — Я прокинулась хвилин зо тридцять тому, була в душі.

— Де ти була? — перепитав Ларейєн. — Ти кудись ходила в таку ранню годину? 

Він повернувся до Саміри, ніжно торкнувся пальцями її обличчя та поцілував у щоку. Якусь мить вони дивились одне одному у вічі, весело та лагідно посміхались, ніби не могли намилуватись та насолодитись цим моментом. Їхні тіла знов окреслило блакитно-біле сяйво, яке поволі зникло, коли Саміра та Ларейєн звернули на нього увагу.

 

— Це можуть бачити земляни? — стурбовано спитав чоловік.

— Загалом, ні. У них не настільки добре розвинені органи чуттів, — знизала плечима Саміра. — Крім того, дуже багато з них мають проблеми зі здоров'ям. Зокрема, із зором, слухом… Тож їхні навички орієнтуватись у просторі погіршено додатково.

— Ким погіршено?

— Ммм…Складно сказати. Ними самими, напевно. Там довга історія.  

 

Саміра на мить замислилась.

— Знаєш, — весело промовила вона. — Взагалі це зовсім не перевага цієї планети, а скоріше, її величезний недолік, але … Нам не варто хвилюватись. Адже через певний час і наші здібності тут будуть приховані від місцевих і… і трохи навіть від нас самих. 

— У якому це сенсі?

 

Очі Ларейєна ніби перетворились на неймовірний калейдоскоп із різних емоцій, що змінювали одна одну за долі секунд. Недовіра, обурення, відраза, подив (ба більше - шок! бо як це можливо просто без причини взяти й заблокувати частину особистості будь-якої живої істоти? це ж суперечить законам).

 

-Ну ось така тут умова, - засміялась Саміра. - Хочеш на Землю - блокуй спогади. 

Хочеш тут жити нормально - зміни себе до рівня «ніхто не впізнає».

— Навіть наші можуть не впізнати?.. — тихо спитав Ларейєн і опустив очі, бо ця розмова нагадала про неймовірну безліч болючих подій. Тож він отримав відповідь на своє питання ще до того, як Саміра кивнула. 

— Про спогади — то так, давно легенди ходять…— спохмурнів Ларейєн і дещо тремтячою рукою прибрав з обличчя жінки пасмо волосся. - Але ж саме зараз ти говориш не них. Можливо, я тебе неправильно зрозумів?

— Я знаю, що це все звучить дивно. Але коли перетинають кордон із Землею, потроху починають забувати дуже багато. 

— Як це «потроху»? Начебто память повністю стирають ще до приходу сюди, хіба ні?

 

Ларейєн говорив дуже обережно, підбираючи слова, хоча в нього всередині вже закипали емоції, продовжуючи змінювати одна одну на неймовірній швидкості — мабуть, на такій самій, що цієї ночі швендяли хмари небом (цікаво, земляни вже усвідомили істинну причину цього всього? чи ще ні?).

 

— Насправді половина з того, що кажуть, є не зовсім правдою, — з якоюсь нещирою усмішкою відповіла Саміра. — Якщо народжуєшся на Землі — то так. Згідно місцевих традицій, ти не матимеш права принести з собою свідомі спогади про попереднє життя, а також знання та навички звідти (крім базових, звісно) — і все, цього достатньо, щоб тебе пустили. Але коли приходиш сюди, то потрапляєш у систему, і починаєш забувати ще дуже багато чого.

— Але ж це тільки для тих, хто обрав прожити своє відтворення тут. Я знаю. Це я точно знаю, бо ми підкорюємось законам нашого Сузір'я! — недовірливо промовив Ларейєн. Та що за маячня, думав він, це ж справжнє насильство. — Ми ж не місцеві тут, а… як би правильно сказати… іноземці, чужинці. Хіба не так?

 

Саміра раптово дзвінко засміялась, ніби тільки-но почула якийсь анекдот чи кумедну історію. 

— Чесно? Забудь все, що ти чув на інструктажі, — відказала вона. — Насправді навіть якщо на Землю прибуваєш просто як турист… або… ну, як ось ми, наприклад — все одно відбувається щось незвичне та ще не до кінця досліджене, а тому — не зовсім нам зрозуміле. Ну, що я тобі розповідаю, ти ж знаєш. 

 

Саміра замовкла та через секунду знов посміхнулась — так само нещиро та й, насправді, доволі недоречно. Тут мова йде майже про смерть особистості (навіть не тіла, а особистості!), а жінку це чогось веселить. 

Однак Ларейєн знав, у чому причина… і незважаючи на це, й гадки не мав, як себе поводити.

 

— Багато чого блокується, — підсумувала свою розповідь Саміра. Схоже, їй було аж надто важко підтримувати цю розмову. Ларейєн і був би радий завершити, але розумів, що багато чого про Землю йому все ще невідомо попри всі ретельні підготовки незадовго до прибуття на цю планету. 

 

— Як це відбувається? Що саме блокується? — спитав він.

Саміра відійшла від вікна та Ларейєна, сіла на диван неподалік і відповіла:

— Ну ось про це дуже багато говорилось під час інструктажів — і це ледь не єдина більш-менш точна та перевірена нашими експериментаторами інформація з усього, про що йшла мова. Пам’ятаєш? 

— Забудеш таке! — прогарчав Ларейєн, роздратовано зірвався з місця та вмостився на дивані поруч із Самірою. Перед ними на столі стояли тарілки із залишками вчорашної пізньої вечері — кількома скибками вже потемнілих яблук, гроном винограду та китицею бананів у кожурі.

 

— Я вже забула, — зітхнула Саміра, позираючи на все це. — Яблука темнішають, якщо їх розрізати.

— Що з цього яблука?

— Ось це, — Саміра вказала рукою на відповідну тарілку. — А ось виноград. А це банани, я їх любила значно більше, ніж яблука.

— Бо вони не темнішають?

— Та ні, вони просто смачніші — ну, на мою думку, — розсміялась жінка. — Принаймні, на ту, яку я мала тоді.

Саміра підвелась, взяла тарілку з яблуками, викинула її вміст до смітника та ввімкнула електричний чайник.

Він одразу зашумів, нагріваючи воду.

— Що це? — зацікавлено запитав Ларейєн, швидко вскочив та підбіг до чайника. — Для чого ця річ?

— Вона робить воду гарячою, — посміхнулась Саміра. — За допомогою електроенергії. Ти пам'ятаєш, що таке “електрика”?

Ларейєн кивнув, обережно оглядаючи чайник з усіх боків.

— Мені ця річ щось нагадує… — промовив він. — Але ніяк не можу згадати, що саме.

Саміра снов засміялась, але цього разу, схоже, щиро. 

 

— Точно! — вигукнув Ларейєн. — На нашому кораблі майже такий самий вигляд має…

Чоловік проговорив якийсь незвичний набір звуків і сам цьому здивувався. 

Знов повторив — вийшло те ж саме, щось схоже на гарчання десь углибині в горлі. 

Саміра дзвінко засміялась.  

 

— Ось бачиш! — промовила вона — Це те, про що я казала. Тут будь-яка рідна для нас мова може звучати так, ніби вона чужа. 

— Ага, точно. Багато хто переходили на одну з земних мов, щоб точно нічого не забути, не переплутати… — Ларейєн раптово пригадав знайомих, які розповідали про такий досвід, а заразом у памяті сплили уривки з цілого ряду інструктажів на цю тему.

— Як мінімум, щоб розуміти один одного, — відповіла Саміра. — Але то нічого. Повернемось додому, і все, що встигнемо тут забути, згадаємо значно швидше, ніж ти собі уявляєш.

 

Схоже, Ларейєна це аж ніяк не заспокоїло. Він склав на грудях руки, вже вкторе спохмурнів і окинув оком цей номер.

Барна стійка зі стільцями, маленький холодильник, ціла купа лампочок на стелі, трохи вбудованих меблів з електроплитою, ще кілька кухонних гаджетів і… величезна картина із зображенням Сонячної системи «Чумацький Шлях» — однієї з мільярдів інших у Всесвіті. 

Саме ось цієї системи, де вони зараз і перебувають. Він — лише втретє чи вчетверте.

Саміра ж мала більш цікавий досвід на Чумацькому Шляхові.

 

Звісно, чоловік ніякого поняття не мав, що та як називається на цій кухні, та й майже в будь-якій кімнаті на Землі. Хіба що лише трохи розумів функції деяких предметів, але божеволів від цікавості, волів знати про місцевий побут геть усе. Вочевидь, земляни — доволі дивні створіння: стільки всього навигадували та створили власноруч, аби хоч трохи полегшити своє непросте життя. Це було чи не єдине, що викликало в нього крихітну краплину поваги до мешканців цієї планети.

 

— Але ти маєш рацію. У нас на кораблі є дуже схожа зовні річ — але лише зовні. Ота, за допомогою якої ми переміщуємо час, — сказала Саміра. 

 

Вода закипіла.

Саміра дістала з шафки над раковиною дві чашки, насипала в них трохи кави та залила окропом. 

Ларейєн із цікавістю спостерігав за кожною її дією, намагаючись не впустити нічого з уваги.

Йому кортіло питати про все: що це за темний порошок, чому його треба насипати в ці горнятка, чому вода нагрівалась так довго, навіщо було її взагалі нагрівати. І це не враховуючи питання з іншої категорії, на кшталт «Якого біса на Землі такі неадекватні закони» та «До якого ще лайна нам тут готуватися». 

 

— Не розумію, чого ти соромишся чи вагаєшся, — похмуро промовила Саміра. — Питай про все, що тобі цікаво — аби тільки я могла тобі дати відповідь.

— Не думаю, що є тут щось таке, про що ти не знаєш. Стільки разів тут жити… Тут народжуватись… Ти тут все знаєш все, це ніби твій дім.

— Ніколи Земля не була моїм домом, — відрізала Саміра. — Та не буде! Тримай ось каву.

 

Жінка з грюкотом поставила перед чоловіком чашку, взяла свою та попрямувала до виходу з кухні.

Ларейєн всією долонею рвучко схопив горнятко з запашним напоєм, маючи намір швиденько наздогнати Саміру, й одразу відчув, що обпікся.

Чашка вислизнула йому з рук і розбилась, а кава розлилась на підлогу, заляпавши всі шафи поряд, а заразом і штани чоловіка. 

— От трясця… — прогарчав він і поволі провів лівою рукою в повітрі над цим безладом. Усі уламки водночас зібрались докупи, наче самі собою, тож збоку все мало такий вигляд, ніби він просто чаклує.

Ларейєн присів біля новоствореної калюжі та зітхнув: права долоня, за допомогою якої він міг би висушити рідину, все ще неприємно припікала.

 

— Облиш! — почув він голос Саміри з сусідньої кімнати. — Я зараз вилікую тобі руку. А кава, що нам тут залишили, якщо чесно, зовсім несмачна, тож біс із нею. 

 

Незважаючи на те, що цей ранок був доволі звичайним і ніяких неабияких природних подій не відбувалось, розмови про дивну нічну подію не вщухали. Люди, що не визирали у вікно чи просто рано лягли спати, і тому не встигли нічого побачити, з цікавістю розпитували тих, хто встиг. Окрім того, місцеві ЗМІ активно обговорювали ще один інфопривід: смерть чоловіка, що впав із балкону вночі. Деякі неофіційні веб-сайти та блогери навіть висували купу конспірологічних теорій і припущень про глобальне потепління, війну світів, вторгнення інопланетян і всіляке таке інше — і звичайно, безсоромно приплітали вже покійну людину до своїх… чи то фантазій, чи то досліджень, чи то навіть пророцтв.

 

Приміщення величезного бізнес-центру почало потрохи заповнюватись людьми. Одні сонно пили каву, інші копирсались у своїх смартфонах і планшетах, деякі зібрались у пари чи невеликі групи та теревенили між собою.

За десять хвилин девята. Місто стрічало людей крижаною прохолодою та легким вітерцем, що свідчило про можливість мати все ж таки доволі теплий день.

— Ти бачила, що сьогодні виклав у ТікТок Понас Альгірас? — питала жінка у молодоії дічини — вочевидь, коліжанки, з якою разом сиділа у кавярні. — Ну цей, блогер популярний, що розповідає про тренди ремонту, дизайну, вибір меблів...

— Та не цікавлюсь я ремонтом, у мене власного житла нема. Півжиття по арендованим квартирам тиняюсь, — відказала коліжанка і роздратовано поставила чашку з чаєм на блюдце. — Навіть не дивлюсь, що вони там розказують, щоб не заздрити.

— Він каже, що згідно календаря Майя, від сьогодні починається зворотній відлік до кінця світу, і природна катастрофа цієї ночі була першим знаменням! — жінка говорила про це доволі захоплено, ніби мова йшла про сюжет нового фільму.

— А до чого тут ремонт? — здивувалася дівчина. 

— Це той блогер натякає, що вже можна ним вже не займатись: все одно помирати скоро! — весело втрутився до розмови відповів юнак, що тільки-но підійшов до їхнього столику. — Я приєднаюсь?

Жінки погодились. І почалось палке обговорення всіх цих теорій, блогерів і останніх новин.

 

Дівчина постійно знизувала плечима та дивувалась, бо вона за всю ніч не помітила ніякої «природної катастрофи».

— Ну хмари — й хмари, — казала вона.— Незвичне видовище, але ж нічого не трапилось. А Майя ніби вже обіцяли кінець світу, років 30 тому? 

— 46 років тому, якщо бути точнішим! — із гордістю за свої неабиякі знання відказав юнак. — За їхнім календарем, ціла галактика мала припинити своє існування у 3286 році. Але я впевнений, що кінець світу вже був, і ми всі загинули, тож зараз живемо у віртуальній реальності.

— Що ти верзеш? — одночасно відреагували його співбесідниці.

— Я майже впевнена, що кінець починається лише зараз, — сказала жінка, що перша розпочала цю розмову.

— Чому зараз? — парував юнак. — Чому це не мало б статись ще тоді, 42 роки тому? Чи навіть ще раніше? Взагалі є теорія, що на початку минулого тисячоліття також було подібне пророцтво, ніби то в 2000 році, чи в 2010, чи 2020… Забув точний рік, але… Може, й тоді вже все сталось!

— Бо маячня це! Яка така «віртуальна реальність»? Ми бо живемо, або вмираємо, — роздратовано розмахуючи рукою, промовила жінка.

— Або живемо, ніби вже вмерли, — відказала коліжанка. — Перепрошую, шановні, але я не вірю в усі ці теорії, містику та магію. А от у те, що в нас робочий день починається через дві хвилини та ми можемо отримати штраф за запізнення — дуже навіть вірю. Може, до роботи?

Вони всі разом підвелись та попрямувати до офісу, голосно продовжуючи дорогою свою палку суперечку. 

 

— Дивні вони, — сказала офіціантка бартендерові, коли та галаслива компанія залишила кав'ярню. — Очевидно ж, що ніякого апокаліпсису не буде. Там же як, згідно легенди… Спочатку має бути епідемія, потім війна, згодом голод, і лише потім світ перестане існувати. А в нас ідеально здорове суспільстве, які там епідемії. Остання масштабна епідемія, якщо не помиляюсь, була майже 1000 років тому — світ лікувався від коронавірусу.

 

Бартендер усміхнувся і продовжив мовчки натирати до блиску склянку. Підняв її догори, уважно оглянув, повісив над стійкою та взявся за наступну. 

Минуло кілька хвилин абсолютної тиші. 

 

— Гей, я до тебе звертаюсь, - врешті-решт ображено вигукнула дівчина. - Чого ти смієшся?

-Ну, твоя теорія має хоч трохи логіки, - неквапом відповів бартендер. - Принаймні, така легенда, про вірус, справді існує. Народний фольклор,  люди вміли фантазувати.

 

Кав’ярню покидало все більше та більше людей - розходились по своїх робочих місцях. Так зазвичай зранку і відбувалось: переважно одні й ті самі працівники цього бізнес-центру приходили сюди випити свою ранкову каву чи хоча б взяти її з собою в одноразових паперових стаканах, деякі навіть повноцінно снідали - а потім близько 9-10 годин цей заклад на певний час перетворювався на майже безлюдний, бо починався робочий день.

Потім час від часу хтось забігав по якийсь напій із собою, інколи заходили гості, що не працювали в цій величезній будівлі та й узагалі не мали до неї відношення, і лише в обідній час тут знов яблуку не було де впасти.

Потім така ж сама тиша до вечора.

А ввечері знов всі працівники кав'ярні були заклопотані, бо людей було неймовірно багато.

Така от щоденна рутина…

 

Ось зараз, ці кілька годин відносного спокою: за столиками сиділо лише кілька чоловік. Є час привести до ладу бар, кухню, прибрати зі столів, помити посуд.

Бармен швидкими професійними рухами натер і розвісив цілу купу склянок і келихів, періодично поринаючи до своїх думок і посміхаючись сам собі.

— У тебе гарний настрій? - вкотре намагалась завести бесіду офіціантка. — Щось приємне сталось?

— День гарний, — так само неквапом і з ледь помітною посмішкою відказав бармен, витер руки о білосніжний рушник і причепив до своєї форми бейджик з іменем Юргіс. Дівчина так само уважно його оглядала, ніби намагалась роздивитись кожну деталь його зовнішності, кожен елемент одягу.

 

— Чого ти так дивишся? — спитав він, все ще усміхаючись. — Забув причепити його зранку, було багато роботи. А ти й так знаєш, як мене звати, тобі мій бейджик не потрібен.

— Зате, схоже, ти навіть мого імені не памятаєш, — розратовано гримнула дівчина, демонстративно відвернулась і почала розкладати серветки у гарний веєр.

— Ліано, ну що ти, звісно ж, памятаю, - розсміявся юнак і, побачивши розлючений погляд своєї коліжанки, продовжив. — Не Ліана, так? Лайма? Ліна? Ну, точно, перша літера «Л», це я точно знаю. Даси підказку?

Він знов весело розсміявся, а дівчина аж почервоніла від злості.

— Не ображайся, я просто жартую, — уважно подивився Юргіс на неї; дівчина все ще стояла до нього спиною. — Лауро! Нам ще цілу зміну працювати разом.

 

Лаура взяла тацю та почала ставити на неї серветниці, які згодом збиралась розставити на столах. 

— Лауро, — з наполегливістю знов звернувся до неї Юргіс. 

Дівчина голосно та, знов-таки, демонстративно пхикнула та пішла з тацею до зали.

Юргіс сам собі тихенько розсміявся, коли побачив, як вона крадькома позирала на нього, намагаючись при цьому зберігати ображений вигляд.  

 

До кав’ярні зайшов новий відвідувач і попрямував одразу до барної стійки.

—Добридень, вельмишановний юначе, — привітався він. — Чи маєте ви у вашому списку готових до вживання харчових продуктів і напоїв віскі з двома кубиками замороженої води?

 

Юргіс трохи здивувався, однак передусім не через цікаві формулювання, а з іншої причини. Гість мав аж занадто екстравагантний вигляд: помаранчево-чорні смугасті штани-кльош, смарагдово-зелена сорочка з накрахмаленим комірцем, поверх якого якимось чином примостилась краватка-«метелик». Особливої незвичності цьому виворові фешн-мистецтва надавала ціла купа стилістично різних прикрас: близько п’яти вузеньких ланцюжків на шиї з різнокольоровими кристалами на них, намисто з коричневих і сірих пір’їн, декілька широких деревяних браслетів на лівій руці, великий і явно важкий годинник з позолоченим циферблатом і шкіряним ремінцем на правій. Також у вічі кидався довгий зелений пасок, що більше нагадував вузький шарф і був недбало зав’язаний на поясі на легенький вузол, а його кінці звисали аж до колін чоловіка. Із відносно звичайного серед його одягу й аксесуарів були хіба що довге розстібнуте класичне пальто світло-сірого кольору та  чорні величезні окуляри з круглими лінзами, що закривали майже пів-обличчя — хоча, і вони в цю пору року мали доволі недоречний вигляд. 

 

У руці гість тримав довгу червону парасольку, а його каштанове волосся, з-поміж якого трохи визирали сиві пасма, було зібране в тугий хвіст. На голові примостився класичний сірий капелюх, прикрашений яскраво-червоною стрічкою з невеликим бантиком біля полів та купою якихось маленьких значків і брошок.

 

— Віскі з льодом? — перепитав Юргіс. — Маємо. Але на жаль, не маємо права продавати алкоголь до десятої години ранку. 

Лаура якраз завершила розставляти серветниці та прямувала до барної стійки, з цікавістю розглядаючи гостя з-за його спини. Самими очима вона показала Юргісу «Ти ба, який дивний» і зацікавлено підняла брови.

— Я можу вам запропонувати щось інше? — ввічливо запитав бармен, проігнорувавши дівчину. — Можливо, еспресо чи міцний чай? 

Гість усміхнувся, повільно зняв окуляри та поклав їх до кишені пальто. Неквапом окинув поглядом кав’ярню, помітив Лауру, що стояла за його спиною, та мовчки привітався з нею дуже гречним кивком голови. 

— Пропонуйте, — так само повільно, навіть дещо ліниво, з ледь помітною посмішкою промовив чоловік через кілька секунд паузи.

Всі інші гості кавярні (а їх було лише четверо: юнак з ноутбуком і величезною склянкою лате-макіято біля вікна, два чоловіки, що явно когось ще чекали, сидячі вглибині цього невеликого проміщення та жінка, що неквапливо їла шматок чизкейку та читала паперову книгу) відволіклись від своїх думок і справ, і витріщились на цього цікавого візитера.

 

— Проходьте до столику, — запропонувала Лаура. — Я вам зараз принесу меню, і ви оберете, що вам до вподоби. 

Гість так само посміхався, але якусь мить не рухався з місця, продовжував мовчки оглядати кавярню — тільки тепер його уважий погляд був спрямований не на залу, а на барну стійку, келихи, тарілки. Юргіс дещо зніяковів, але швидко опанував себе та вмить повернувся до своєї професійно-ввічливої посмішки.

— Я б волів сісти тут, — нарешті промовив гість і вказав на стільці біля барної стійки. — Це можна?

— Так, звісно, — кивнув Юргіс. — Що будете пити?

— Будьте ласкаві, приготуйте для мене щось таке, що подобається вам.

— Як щодо еспресо? Чи, можливо, американо? — знов запропонував варіанти Юргіс. — Також у нас великий вибір чаїв — чорний, зелений, трав'яний. Є кава з молоком: капучино, лате, флет уайт…

— Слухай, — раптово перебив його незнайомець. — Ти сам що пив і їв сьогодні на сніданок?

Його манера розмови помітно змінилась: до цього він ніби підшукував слова, обирав найскладніший спосіб описати свої бажання, а тут це прозвучало доволі прямолінійо. Цей контраст спрацював ніби грім серед ясного неба: дуже раптово, тож і юнак вже вкотре отетерів і замислився.

 

Що він їв?

Нашвидкуруч залив окропом дешеву «каву» якогось популярного бренду, та й власне купував її за тим самим принципом - аби була.

А поки пив цю коричнево-чорну бурду, викурив десь три цигарки. Випшикав ледь не третину освіжувача подиху собі до рота — аби не відчувалось запаху від паління. Запхнув навушники до вух.

Ну й побіг на роботу. Що йому тут бігти? Він живе майже навпроти цього бізнес-центру.  

 

— Як ви дивитесь на круасан із вершковим сиром, руколою та лососем? — усміхнувся Юргіс, пропонуючи гостеві найдорожчий варіант сніданку в їхній кав’ярні. — А до нього чудово підходить… 

Парубок на секунду замислився, намагаючись вгадати вподобання цього гостя у напоях. Треба ж його зачепити чимось дуже цікавим для нього. Так… Ну, якщо він із самого ранку питав про віскі з льодом, напевно, він полюбляє щось міцне - власне, це й так було перше, що спало на думку. А враховуючи його нестандартний вигляд і поведінку, можливо, він і напій захоче якийсь екстравагантний. Але варто почати з чогось звичайного, а там як піде, подумав Юргіс, і завершив:

— ...еспресо до нього чудово підходить. Або рістрето…

— Ти що пив на сніданок? — знов перебив його гість.

— Еее… ну, я пив оцей сік, — вказав Юргіс на півлітрові пляшки, що стояли біля барної стійки. 

— Ага, — кивнув гість, доброзичливо усміхаючись. — І що, смачно? 

— Так, звісно, — швидко відповів Юргіс. — Це органічний напій, тут 98% натуральних фруктів і ягід, тож це просто найкращий початок дня! 

 

8 євро за пляшку. У порівнянні з тим, що звичайний еспресо коштує 4 євро, а рістрето — 5… А ціна того круасану 16 євро. Непогано для ранкового замовлення! 

— Ну, тоді приготуй мені ось це все, що ти зараз розповів, — неквапом промовив гість, ще й позволікавши кілька секунд перед цим, однак його посмішка потроху згасла, тож зараз він мав досить серйозний вигляд. У просторі зависла незручна пауза, і Лаура швидко кинулась її заповнювати:

— Пане, дозвольте вас провести до столу, — промовила вона, вказуючи рукою у напрямок зали. Пара чоловіків, що сиділа біля вікна, вже явно збирались до виходу. — Де бажаєте сісти? 

 — Я дам собі раду, не хвилюйтесь, — посміхнувся гість і вказав на тих чоловіків, що вже вдягались і явно вислідковували очима Лауру, щоб попросити рахунок. — Бачу, що на вас вже чекають, і мені дуже ніяково вас затримувати.

 

Гість гречно підняв свого капелюха і трохи, неквапливо, вклонився дівчині. Лаура зашарілась, однак швидко опанувала себе та рушила обслуговувати інших гостей.

Краєм ока вона побачила, що дивний відвідувач зайняв невеликий столик, що був розсташований буквально в кількох метрах від барної стійки.

Це було ще одним знаменням, що він тут вперше, бо постійні гості намагались займати місця вглибині зали — подалі від шуму, що створювали нові відвідувачі, коли заходили до кав'ярні. Особливо в найпопулірніший час доби, коли тут людей було дуже багато…

— Чого ти його відігнала? — пошепки спитав Юргіс Лауру, коли вона повернулась. — Хай би тут сидів. Він цікавий.

Лаура знизала плечима.

 

…Приблизно за годину гість вже доїв свій круасан (до речі, робив він це дуже повільно, уважно розглядаючи кожен шматочок - із цікавістю, зосередженістю… навіть із посмішкою), допив сік, розрахувався (довго не міг прикласти картку правильною стороною до терміналу) та рушив до виходу.

Проходячи повз барної стійки, він ввічливо посміхнувся Юргісові:

— Дякую, шановний! Це був напрочуд смачний сніданок, — усміхнувся він і надяг свій капелюх, що знімав на час трапези, як і пальто (однак від цього його вигляд менш чудернацьким не став).

— Завжди рад догодити, — всміхнувся Юргіс. — Приходьте до нас ще!

— Обов'язково! — промовив гість, і пошепки додав, трохи нахилившись до Юргіса та спираючись долонею на барну стійку: 

— Але наступного разу я б волів спробувати той напій, який ви отримали сьогодні вранці, коли залили запашний коричневий порошок дуже гарячою водою. Цигарок не треба, бо знаю, що у вас у приміщенні заборонено їх підпалювати та вдихати й видихати дим.

 

Юргіс впустив склянку з рук, і вона з гучним дзінкотом розбилась, а її гострі уламки розлетілись підлогою. 

Гість так само уважно та з посмішкою дивився на бартендера, поки той не знав, як відреагувати. 

Лаура, почувши дзвін, швидко рушила до барної стійки, але коли вона прийшла, збирати уламки не було сенсу.

Цілісінька склянка лежала на підлозі, а гість уже виходив із кав'ярні. Працівники закладу не одразу помітили, що біля столику, де він сидів, лишилась його парасолька.