Скляна стеля

Розділ 4 "Метання в душі"

— Ну що сталось? — знуджено процідив Гарольд, почувши, що Нерінга схлипує, сидячи у саду біля будинку на гойдалці. Дівчина скрутилась у клубочок і сховалась майже у глибині кокону з якогось доволі міцного матеріалу, що був підвішаний до стійкої основи.

Така ось розкішна гойдалка, ще й з навісом, що захищав від дощу, та яскравою м'якою подушкою — для зручності. 

Поруч була така ж сама конструкція, але чорна — на контрасті з білою. Гарольд чув, що це була ідея Інгріди, і вона цю пару гойдалок назвала «Інь і Янь».

 

— Ось тримай, — кинув він дівчині на руки плед. 

— Мені не холодно, дякую, — відказала Нерінга здавленим голосом. — А ти ж його, мабуть, для себе ніс? То залиш собі. 

Дівчина простягла йому плед. Гарольд незграбно вмостився в іншому коконі, охопив коліна руками та, примружившись, косо подивився на похмуре небо. 

— Не треба, — відказав юнак. — Інгріда просила тобі його принести — я й приніс. 

 

Ага, якже, «Інгріда попросила». Гарольд із самого ранку уникав зустрічі з нею після вчорашньої пригоди — чомусь йому дуже сумно було їхати в машині з купою прикрас до Різдва. Він, звісно, розумів, що у всіх інших життя триває, то лише для нього воно спинилось, але…

Але хай би й жили собі далі спокійно — без нього. Прикрашали будинок до свят, збирались за родинним столом щодня, гуляли б у парках, ходили б до театрів, ресторанів, музеїв - власне, те, що вони й так роблять.

І його з собою тягнуть…

 

Не можна сказати, що йому аж зовсім нецікаво було дивитись «Лускунчика» минулого тижня в Національному театрі опери та балету — найбільшому та найкращому театрі цієї країни — однак усе ж таки через годину виникло бажання просто заснути.

Тоді Інгріда дала йому кольоровий буклет і пошепки промовила:

— Ось, це — лібрето. Тут описаний сюжет балету. Почитай, так тобі буде цікавіше дивитись. 

— Хто ж не знає сюжет «Лускунчика», — незадоволено пробурчав Гарольд. — Дякую, мені не потрібно. І я нічого все одно в цьому буклетику не зрозумію.

— Ми замовили для тебе лібрето англійською, — усміхнувся Юстінас. Гарольд із ввічливості розгорнув буклет, удаючи, що читає - і закрив. Згодом останні 3 години балету, разом із антрактом, він намагався усім своїм виразом обличчя демонструвати, щ йому дуже цікаво те, що відбувається.

Просто щоб його не намагались розважати.

 

Лише згодом, лежачи наодинці в ліжку, він усвідомив, що ці двоє, ким б вони ні були, дійсно про нього потурбувались тоді, в театрі. Він знав, що в цій країні на більшість спектаклів лібрето іншими мовами треба замовляти заздалегідь, і це платна послуга. Ніби євро 20 чи 30… Якраз стільки кишенькових грошей він у себе вдома отримував на цілий тиждень, тож для нього це була доволі відчутна сума. 

 

Після того як під час антракту Гарольд все ж почав читати лібрето, щоб уникнути необхідності брати участь у «родинному» обговорені побаченого, юнак усвідомив, що дивитись постановку стало й справді цікавіше. 

«Тато, мабуть, радів би за мене», — промайнула думка в голові.

Батьки Гарольда не відвідували ніяких театрів, філармоній, не ходили до ресторанів - якось це не було прийнято в їхній родині. Інколи були дружні прогулянки до парків на свята - особливо після того, як народилась його сестричка Трейсі. Мама говорила, що дитині потрібно свіже повітря.

Гарольд і не заперечував. Йому було 14 років, коли Трейсі почала робити свої перші кроки. Він любив її, намагався підтримувати, щоб вона не падала, пізнаючи цей світ. 

Щось у тих прогулянках було таке родинне, приємне… 

 

«Власне, так і мало б бути. Ми ж родина. Родина! А ці люди мені ніхто», - промайнула думка в голові.   

 

І все ж того вечора в серці Гарольда з'явилася якась малесенька краплинка тепла до них. 

 

…Юнак виринув зі своїх глибоких роздумів. Справді, як би він не намагався втекти до свого внутрішнього світу від цього тепер вже сумного для нього зовнішнього, повернення до реальності постійно супроводжує його однією й тією ж думкою «Все можна повернути назад».

І постійно він сам лає себе за неї: «Отямся! Люди не воскресають!». 

Можливо, саме так і божеволіють.

 

Нерінга вже не плакала — просто сиділа, так само обіймаючи себе за коліна, і все ж таки загорнулась у плед.

Дійсно холоднішає… Треба було два пледи брати.

 

— Чого ти плакала? — спитав Гарольд.

— Та то нічого такого, — вочевидь вимушено посміхнулась йому Нерінга. Її очі ще були дещо припухлими, було видно, що дівчина заспокоїлась лише нещодавно. — Настрій такий. Он бачиш - осінь. Сумна пора року.

— У нас таке ж саме місяців по 5-6 на рік, — пробурчав Гарольд. 

— Ну от. Отже, ти розумієш, - Нерінга так само натягнуто посміхалась, ніби намагаючись перевести розмову в більш позитивний напрямок, змінити тему. — У цьому, звісно, свої плюси, бо осінь дуже затишна сама по собі, і тому…

— Не розумію, — сухо перебив її Гарольд. — Через погоду чи пору року люди не плачуть. Тебе хтось у школі ображає? 

— Та ні, ні, - запротестувала Нерінга. - Тим паче, що канікули скоро.

Гарольд не зрозумів, у чому тут зв’язок. Дівчина ще хотіла щось сказати — схоже, якось завуальовано розповісти про причину свого суму, але розмову перервав Юстінас.
 

— Гей, друзі, — радісно посміхаючись, звернувся він до них. — Ходімо на веранду чай пити! Змерзнете ж!  

Не можна сказати, що Гарольд був у захваті від цієї ідеї, однак він і справді вже почав дещо тремтіти від холоду. Та й за стільки часу він встиг усвідомити, що від «родинних» посиденьок, прогулянок або відвідин чергових театру-кіно-ТЦ-ресторану й подібного відкараскатись не вийде — якщо Інгріді чи Юстінасу захотілось гарно провести час, його в будь-якому разі доведеться гарно проводити.

Нерінга, схоже, дуже рада такій тенденції. Цікаво, як там у її сім'ї відбувається? Напевно, так само?

 

«Та й ти був би радий. Визнай: вони намагаються тобі дати турботу та підтримку, а ти сидиш тут і викаблучуєшся!», — насварив Гарольда його внутрішній голос.

«Та пішов ти!», — подумки відповів юнак.

Справді. Він божеволіє. Тепер це стало очевидним.

 

— Юстінасе! — радісно вигукнула Нерінга. Гарольд здригнувся від несподіванки, бо вкторе надто глибоко поринув у себе. — Я тебе сьогодні зранку не бачила!

— Не повіриш: я тебе теж! — розсміявся Юстінас. — Зараз, до речі, розкажу, куди я їздив. Ви будете дуже здивовані! Нумо, ходімо! Тут холодно!

Нерінга зіскочила з гойдалки, Гарольд виліз із незвичного для нього кокону повільно та незграбно, ще й ледь не плюхнувся на землю всім тілом.

 

— Нічого, я перші кілька тижнів теж вивалювався звідти, мов пташеня з гнізда, — усміхнувся Юстінас. — Іноді навіть була думка віднести все це добро назад до майстерні, щоб нам зробили більш звичні гойдалки замість оцих. Щоб можна було сісти й гойдатись, а не виконувати еквілібричні вправи…

Вони втрьох швидко крокували вимощеною декоративним камінням стежкою. Юстінас весело розповідав далі:

— ...але Інгріда була проти. Нерінго, ти ж памятаєш, так?

— Так, так, - розреготалась Нерінга. — Я була впевнена, що згодом гойдалки стоятимуть просто як експонати в саду, адже гойдатись було нереально. Ми падали, коли намагались вилізти звідти.

— Ох як ми тоді довго обговорювали, що робити — всі утрьох, — розсміявся Юстінас. — Гарольде, а ти б який компроміс запропонував?

— Я? — отетерів Гарольд. — А я тут до чого?

 

Ну, так. Можливо, це прозвучало досить неввічливо. Та коли ж він встиг стати таким грубим, невихованим.

«Уявляю, що подумав би батько…» — промайнуло в голові.

— Вибачте… — промовив Гарольд. — Я хотів сказати, що… еее…

Юнак навіть трохи уповільнив ходу від розгубленості.

— Гей, гей, йдемо швидше! — поквапив його Юстінас, явно намагаючись розвіяти напругу, і підштовхнув Нерінгу й Гарольда, щоб вони йшли вперед. — Бо так довго плентатись будемо!

 

Чоловік буквально сіяв гарний настрій, причому постійно. Говорив він доволі швидко, енергійно. Мав у запасі силу-силенну цікавих історій, які з задоволенням розповідав. Жартував, сміявся, веселився… Гарольд припускав, що Юстінас, напевно, якийсь артист чи шоумен. Цілком може бути, що відносно популярний і затребуваний, бо вдома ледь не на кожному кроці були то відео-, то аудиотехніка, різні музичні інструменти, а особливо у вічі кидалась купа мікрофонів різних видів. Якщо йому необхідно стільки всього, то напевно, він має багато роботи.

 

— До речі, як виявилось, гойдалку просто була трошки неправильно спроєктовано, - підхопила розмову вже явно повеселіла Нерінга. — Бо замовлення було індивідуальне, за власним ескізом, з концепцією… Майстри не взяли до уваги грунт у саду.

— Так, у нас похила поверхня там, де ми хотіли встановити гойдалки, і земля дуже рихла. Спочатку планувалося, що основу буде просто закопано… Тому в результаті гойдалки хитались аж надто сильно і всім корпусом. Так, що гойдатись було весело, а от вилізати звідти — не дуже, — розповідав Юстінас, трохи примруживши очі, явно насолоджуючись спогадами. 

— І в результаті майстри просто зробили нову основу для гойдалок, обох, — завершила Нерінга. -Тож зараз все безпечно.

— А чому ви просто не перенесли гойдалки до іншого місця, де грунт щільний чи де поверхня рівна? — здивовано спитав Гарольд. — Це було б простіше. І…дешевше.

 

Юстінас і діти підіймались угору гвинтовими деревяними сходами, що вели прямо на веранду на другому поверсі будинку.

-Ти цього Інгріді не кажи, - жартома прошепотів Юстінас. - Вона тоді захопилась феншуєм, тому гойдалки мали б бути саме там, на тому місці саду.

— Яким… фи… шуєм? — намагався перепитати Гарольд, але йому трохи відібрало мову з незрозумілої причини. Нерінга тихо розсміялась.

— А от зараз вона тобі й розкаже! - посміхнувся Юстінас, коли вони вже прийшли на веранду, де на них чекала Інгріда. Чоловік звернувся до неї:

— То я Гарольду розповідав про наші пригоди з гойдалками та феншуєм.

 

Гарольд подумав, що мабуть, ті гойдалки потрібні для якогось спорту, танців, йоги - хто його зна, що там ще понавигадували.

Он нещодавно якийсь американський танцювальний ансамбль відродив архаїчне мистецтво - акробатику на пілоні, чи на шесті… Ще б знати, яка між ними різниця. 

Хто б міг уявити, що можна танцювати на металевій вертикальній жердині! А років із тисячу тому це було дуже популярним! Ну, принаймні, як виявилось, завдяки тем американцям-ентузіастам, що детально досліджували давні види спорту та мистецтва…

 

-Гарольде, - почув він, що його покликала Інгріда. - Гарольде? Тобі чай із цукром?

Юнак кивнув:

-Так, дякую.

-Ну, отже, я не знаю, як там створювались ці східні ідеології, - говорив Юстінас. - Є там якась магія чи немає… Але не можу не погодитись: у нас після апгрейду і будинку, і саду, змінилось все в нашому житті!

Схоже, вони давно про щось говорять - мабуть, якраз про феншуй. 

Апгрейд будинку та саду? Отже, це ремонт, мабуть, а не танці, подумав юнак, і зробив над собою зусилля, щоб все ж послухати розмову.

І нащо це йому треба?

 

Але мова вже пішла про інше. 

-Друзі мої, маю для вас неймовірний сюрприз! - радісно проголосив Юстінас і підвівся. 

-Я обожнюю твої сюрпризи, - доброзичливо розсміялась Інгріда. - Завжди цікаво, що ж буде цього разу?

Нерінга захоплено спостерігала за хрещеною та її чоловіком. Вочевидь, Гарольд не помилився у своїх висновках щодо «нових батьків»: за ці півроку він трохи вивчив цю родину, хоча насправді не збирався цього робити - навпаки, намагався сховатись від них усіх (крім Нерінги, бо вона його й так не чіпала) та не спілкуватись.

 

Юстінас жартівливо вклонився дружині та урочисто продовжив:

-Впевнений, ви швидко здогадаєтесь, про що зараз піде мова! Минулого року, на жаль, точно такий же сюрприз зірвався через мене - можливо, ви пам'ятаєте, що я був змушений працювати в останній тиждень року, тож... 

-Та не може бути… - здивовано промовила Інгріда. - Тобто ми…?

Нерінга ж, схоже, не могла второпати, про що йде мова, бо хмурилась, явно намагаючись щось пригадати.

-Так! - широко розвів руки в сторони Юстінас, радісно посміхаючись. - Ми ВСІ їдемо на Різдвяні свята до Чехії!

Інгріда та Нерінга не стали стримувати своїх емоцій - власне, як Гарольд помітив, у цій родині так і не роблять. Радіють вони всі гучно та яскраво, а коли сумують - відверто про це говорять або разом, або хтось із кимось наодинці.

Ось це якраз і досі хлопця дратує… Особливо коли Інгріда намагається влізти йому в душу та поговорити про ту кляту аварію… Та й від їхньої радості не надо легше - бо надо ж так верещати та стрибати ледь не до стелі?

Краєм вуха він почув радісні крики Нерінги й Інгріди.

 

Стоп! Досить. 

Гарольд змусив себе знов спрямувати увагу на те, що відбувається зараз довкола нього. 

«У реальності», — підказав внутрішній голос, і Гарольд вже за традицією його послав. 

«Сподіваюсь, я не опинюсь у кабінеті психіатра», — промайнула думка в голові хлопця. Відверто кажучи, його це все дійсно починало лякати. 

 

— ...я все владнав, обговорив ситуацію на свята, — продовжував Юстінас. Гарольд усвідомив, що частину розмови все ж пропустив. — Тож нам ніхто й ніщо не завадить відсвяткувати такі чарівні дати у просто неймовірно магічному місці!

 

Так Гарольд і не почув, де Юстінас працює — а йому давно це цікаво.

«Ну то запитай його!»

«Відчепись!»

Знов те саме…

 

— Гарольде, ти був у Чехії? — спитала хлопця Інгріда. Чи не вперше він зрадів, що ця жінка до нього заговорила і відволікла від думок. 

— Ні, — хриплим голосом відовів Гарольд, трохи відкашлявся та продовжив. — Мені й Англії, якщо чесно, було достатньо. 

— То ти з нами не полетиш? — уважно дивлячись на нього, запитав Юстінас. Запала дзвінка тиша, і сам Гарольд не знав що відповісти. 

— Я б дуже хотів повернутись додому… — нарешті проговорив хлопець. — Особливо на Різдво… Це було б неперевершено. 

 

Тиша з дзвінкої вмить перетворилась на глуху. Дерева так само радісно шуміли листям, ніби граючись із доволі сильнім для листопада вітром, в небі кричали птахи, а інколи вдалині було чути звук пролітаючого літака. Але на цій веранді час ніби спинився.

— На жаль, ми ніяк не можемо поїхати до Англії, — неквапливо промовив Юстінас. — Чесне слово, ми з Інгрідою намагались… Думали, як це зробити, але ж ти знаєш всю цю історію з документами на перетин кордону… Нікому з нас візу не дадуть. Навіть нас, повнолітніх, туди не пускають, поки триває суд.

Гарольд мовчав. Він зовсім нічого не тямив у юриспруденції, судах, економіці та подібних справах, однак перші кілька тижнів був свято впевнений, що йому брешуть.

Навіть намагався на початку літа просто втекти додому: купив квиток, сів на поїзд, а під час посадки на корабель його просто не пропустили. Не пустили на Батьківщину! До його країни, громадянином якої він є зараз і був усе своє життя! 

Ба більше — копи затримали юнака, тож йому довелось провести кілька неприємних годин у відділку поліції в Нідерландах.

 

Лишалось так трохи… Просто сісти на корабель, що їхав до берегів Англії, і за кілька годин він був би на своїй землі. 

Він і гадки не мав, як після прибуття добиратись до його містечка, що було майже за дві тисячі кілометрів від причалу, бо грошей вистачило лише на два квитки (поїзд і корабель) — не лишилося навіть бодай одного євро, щоб купити поїсти. Майже три доби у дорозі він був голодним, неймовірно хотів пити, але його це не хвилювало - юнак був свято впевнений, що ще трохи, і він опиниться вдома. І там точно все буде добре. Щось вигадає…

Головне — опинитись в Англії.

 

Юстінас подолав цей величезний шлях за пару годин літаком і забрав Гарольда «додому». Ось після цього випадку хлопець і почав вірити, що закон і справді не на його боці.

Але тут виникло нове питання: чому це відбувається?

 

«Може, ці нелюди щось накоїли, а я тепер через них страждаю?» — часто думав він про своїх прийомних батьків. Неприязнь до них спалахнула в цю мить із новою силою, перекривши навіть той маленький росточок поваги, що в хлопця був з'явився.  

Гарольд схрестив руки на грудях, трохи згорбився і вкотре поринув у свої думки, тепер вже навіть не намагаючись витягати себе до «реальності«.

«Бовдур, бовдур!» — промайнула думка. Та коли ж від нього цей внутрішній голос відчепиться? Можливо, є якась кнопка, щоб вимкнути назавжди це внутрішнє радіо?

 

За декілька кілометрів звідти Ларейєн із цікавістю гортав книгу прямо на ходу — перед цим хтось забув її на лавочці, а чоловік вирішив підняти та роздивитись.

Саміра йшла вулицею разом з ним і з певною мірою розчулення спостерігала за його майже дитячим захватом.

— Я колись таке бачив, — промовив Ларейєн, всім тілом оминаючи невеличку яму на тротуарі (і як він не спіткнувся? зовсім же під ноги не дивився). — Але тут такі сторінки кольорові, яскраві… А я памятаю пожовклі. Там ще треба було тримати їх над вулканічною лавою, щоб проявити текст і малюнки…

— А потім ці книги розсипались майже в труху, — також пригадала Саміра.

— ...бо не витримували частого контакту з високими темературами, — захоплено продовжив Ларейєн, перегортуючи сторінки. — А ми тоді думали, що це ельфи з потойбіччя забороняють нам читати. Чи не читати, а… Як же там все відбувалось?..

 

Ларейєн трохи примружив очі, намагаючись згадати. Відповідь пришла миттєво, і він промовив:

— Була тоді поширена ідея, що отримувати інформацію з матеріальних джерел — то величезний гріх. Це було заборонено. Точно, так і було. 

—  Це була планета Сахіон, — усміхнулась Саміра. — За часообліком виміру, в якому ми зараз перебуваємо, на той час Землі ще не існувало.

— Не знаєш, що зараз на Сахіоні? — спитав Ларейєн. — Там було страшно, важко, іноді нестерпно — ну ти ж памятаєш. Але весело!

Саміра щиро розсміялась.

— Так-так, — підхопила вона. — Часом було важко уявити, де ще можна знайти таку дивину, як там. Зараз Сахіон на шляху до сьомого виміру. 

— А Земля ніби у шостому? — уточнив Ларейєн.

Посмішка Саміри раптово згасла.

— Поглянь навколо, — тихо промовила вона, забираючи з рук чоловіка кольорову книгу в товстій палітурці. — Який тут шостий вимір? Вони десь тисячу років тому на п'ятий націлились, до того ж хотіли з третього перескочити, і то не впорались. Причому наші експериментатори їм допомогали як могли, незважаючи на всю абсурдність ситуації. 

— Із третього в пятий? — перепитав Ларейєн. — Це як?

Саміра сумно посміхнулась. «Ніяк«

— З іншого боку, такі великі амбіції теоретично могли б піти на користь… — промовив Ларейєн. — Але дивно. Незважаючи на те, як вони тут куролесили раніше… зараз за їхнім часообліком вони мають бути у шостому вимірі… То вони… де?

Ларейєн відчайдушно шукав бодай крихту логіки — ще від першої його хвилини на Землі. Але щобільше він дізнавався про цю планету — то більшої зневіри у свої сили зазнавав. 

«Треба більше інформації, більше-більше-більше, ще більше!» — ніби мантру, повторював він сам собі.

Але де її взяти? Інструктажів, як виявилось, було недостатньо.

А розпитувати Саміру, яку б він взагалі волів не бачити на Землі, було якось лячно. 

 

Однак у будь-якому випадку, вони вже тут… Саміра, якщо забажає, може повернутись, а от на нього чекає важке та, схоже, надскладне завдання.

«Правду кажучи, я б хотів його виконакти самотужки!», — виникла думка в голові.  Ларейєн різко спинився, схопився руками за скроні та похитнувся.

Саміра підтримала його за лікоть і, стурбовано зазираючи йому у вічі, спитала:

— Ларейєне? Що з тобою?

— Нічого, — відповів чоловік, потрусив головою та декілька разів кліпнув очима. Важкість, що ніби великою каменюкою навалилась на нього звідкілясь, відступила так само раптово, як і з'явилась.

Ларейєн вимушено усміхнувся та спробував удати з себе безурботного туриста. Зробив кілька кроків уперед, з перебільшеною цікавістю розглядаючи будинки довкола, поки Саміра стояла на місці.

 

— Краще говори зі мною, — промовила Саміра, зрозумівши причину мовчання Ларейєна. — Я сюди прибула задля того, щоб ми швидше знайшли. А не щоб стояти осторонь… 

 

Чоловік озирнувся.

— Я теж не все знаю про Землю, — тим часом продовжувала жінка. — Ми, як ти знаєш, цілі групи сформували, щоб досліджувати цю планету, і все одно маємо неймовірну купу загадок і незрозумілих нам речей, але… Скільки часу я тут жила! Скільки разів народжувалась і вмирала! 

 

Ларейєн усвідомлював, до чого вона хилить. Як же йому не хотілось ініціювати цю розмову! Йому до холоду в кінцівках було страшно думати про те, що відбувалось у житті Саміри.  

 

— Я можу багато чого розповісти, так. Але якщо вже мені довелося тут провести багато відтворень, то нехай же той досвід нам тепер допоможе! Ми шукатимемо разом, а ти… будь ласка, не бійся зі мною говорити, питати, обговорювати… Що завгодно, що б це ні було.

 

Жінка посміхнулась і підійшла до Ларейєна, що весь цей час уважно слухав її із дещо розгубленим виглядом.

— Ти надто опікуєшся мною, — продовжила Саміра, з ніжністю поглядаючи в очі чоловіка. — Мені була необхідна турбота, я її потребувала, ніби води чи повітря, коли повернулась звідси, але я хочу рухатись далі. Я дослідниця, і за фахом, і за покликанням, і я не можу вічно оминати можливі негаразди та небезпеки.

 

— Тобі не страшно? — тихо спитав Ларейєн.

— Чесно? Страшно, — відказала Саміра, замислившись перед цим на кілька секунд і безцільно покрутивши в руках книгу. — Але ще страшніше стояти на місці, без надії на краще та не знаючи, що буде далі. І до речі, якщо вже зайшла про це мова… 

 

Вона повернула Ларейєнові книгу, швидко взяла його під руку та рушила вперед, трохи потягнувши його за собою:

— Ходімо! Бо щось ми й справді довго стоїмо.

Ларейєн посміхнувся, і далі вони йшли, знов роздивляючись цю вулицю. Вони вже багато встили побачити та оцінити те, що будівлі тут доволі різноманітні. Часом дуже близько один до одного розташовувались доволі старенький деревяний будиночок, у якому вже навіть трохи прогнили дошки та похилилась стріха від часу, і величезна багатоповерхова споруда з шикарним ремонтом приміщень усередені. Житлові квартали, хмарочоси, бізнес-центри. Саміра та Ларейєн встигли побачити доволі великий парк — але лише трохи, коли проходили повз нього. Трохи далі височіла біла вежа з годинником на ній — там починався історичний центр міста, тож цікаві давні споруди можна було зустріти й там, але туди ще треба було дійти.

Усе це якимось дивом чи то органічно, чи то просто звично для місцевих жителів перепліталось з тими старенькими будиночками та перекособоченими парками біля них.

 

«Цікаво, чи живе там хтось?» — промайнула думка в голові Ларейєна, і той знову струснув головою. 

Разом із Самірою вони крокували асфальтованою дорогою, явно повеселілі.

— Знаєш, — нарешті заговорив Ларейєн після кількох хвилин цієї мовчазної прогулянки. - Я дуже радий тебе бачити такою, бодай трохи розслабленою та спокійною. Якщо я можу щось зробити для тебе, щоб ти почувала себе в безпеці, лиш скажи…

— Дякую тобі, але наразі не варто хвилюватись. Скажу відверто, мене ця подорож на Землю не радує та не надихає на бажання сміятись, веселитись і стрибати до неба від щастя, - розсміялась Саміра. — Дуже багато тут усього сталось, щоб так швидко це забути. Але це був мій вибір. 

— Можливо, я отримав би цілу купу докорів від дослідницьких груп і наших кураторів, — вкрадливо промовив Ларейєн. — Але, можливо, варто подивитись на все це з іншого боку? У тебе є певні рахунки з цією планетою та її мешканцями, тож чого  б не поквитатись? От хай вони повернуть тобі все, що завинили за всі ці часи.

 

Раптово піднявся вітер - буквально за мить, саме в ту секунду, коли Ларейєн завершив говорити. Листя на деревах зашелестіло, створюючи гучну осінню музику.

— Щось холоднішає, — сказав Ларейєн і обійняв жінку. 

— Що ти мав на увазі про рахунки? — спитала Саміра, трохи зіщулившись від раптового пориву вітру. 

— Ну…Ти ж не мала тут стирчати так довго, хіба ні? За їхнім, земним часообігом, скільки ти тут жила?

— 727 років, — сухо відказала Саміра.

Повз них пронеслась у повітрі якась шалена жовтогаряча хмара, і на якусь мить вони вирішили, що то летить великий яскравий птах — ба ні. То вітер з особливою жорстокістю почав зривати пожовкле листя з дерев і нести кудись удалечінь.

 

Ларейєн розгублено дивився на свої долоні. 

 — Що сталось? - стурбовано спитала Саміра. Повз них пробігла галаслива компанія підлітків.

— Ні, все добре. Я просто замислився, як вони гріються? Земляни. Вони ж не можуть керувати терморегуляцією свідомо, самостійно? У них це на рівні рефлексів? Ось я змер за ці півхвилини, і одразу зміг себе зігріти настільки, наскільки мені треба в таких умовах. А вони що роблять?

— Теоретично їхні тіла здатні до того, щоб слухати силу наміру. Але по факту вони передали право управління багатьма своїи ресурсами іншим системам, зовнішнім. Деякі мешканці цієї планети вже доволі багато чого собі повернули, згідно закону про свободу волевиявлення — є й такі, хто взагалі швидко з-під місцевого терору вийшов.

— І, мабуть, повертатись сюди не збирається, — загиготів Ларейєн.

— Чого? Наших он скільки сюди пішло на відтворення.

— Ага, здається, близко трьох чи чотирьох з нашого Сузір'я, — хмикнув Ларейєн. Та ну, хто ж сюди піде жити свідомо, думав він. — А їх тут близько 5 мільярдів душ — це не враховуючи туристів, дослідників, місіонерів… То як вони гріються, якщо раптово холоднішає? 

— Одягом. Вдягаються тепліше, або шукають якесь місце, де можна зігрітись. Чи рухаються швидше.

Ларейєн здивовано підняв брови.

 

— Це ж незручно. А що як немає більш теплого одягу з собою? Чи зайти нема куди?

Чоловік озирнувся довкола і побачив людей: хтось закутався у товстий шарф, хтось зіщулився від холоду, обіймаючи себе за плечі, хтось швидко біг.

 

Вітер не вщухав. 

— Наприклад, до кав'ярень заходять, — вказала Саміра рукою на найближчу до них, із помаранчевою вивіскою. — Давай завітаємо? Дуже хочу нормальної кави.

В очах Ларейєна промайнув черговий захват: ось зараз він ще щось дізнається про побут мешканців Землі… ну й нарешті зрозуміє, що це за дивовижна кава така, за якою настільки сумує Саміра. 

 

«Як дізнаюсь, що це за напій, спробую знайти спосіб його створити й у нас», — подумав чоловік. Цього разу голова не розколювалась від болю, а те неприєме відчуття важкості його не накрило - отже, не всі думки на цій планеті викликають такий ефект. Може, то якось рандомно відбувається? Чи справа взагалі не в думках?

 

— У думках, — відповіла Саміра, вловивши відлуння розмірковувань Ларейєна. — Про це трохи згодом поговоримо, добре? 

«Телепень, припхався на Землю непідготовленим. Нічого про планету не знаєш, зате місію на себе взяв, дебіл», — промайнуло в думках чоловіка. Цього разу в голові аж запаморочилось, але він швидко опанував себе та зробив усе, щоб приховати цю секундну слабкість. Саміра, на його полегшення, нічого не помітила. 

Вони увійшли до кав'ярні та відчули цілу суміш неймовірних ароматів. 

 

Один столик був вільний, і Саміра одразу поклала сумку на стілець біля нього. Ларейєн діловито оглянув кав'ярню та з насолодою глибоко втягнув носом повітря, принюхуючись до спокусливих ароматів меленої та свіжозвареної кави, випічки та десертів. Він не розумів, чим саме це пахне, але йому однозначно все подобалось.

От тільки людей забагато: він не був готовий настільки швидко опинитись серез великої кількості землян. Одна справа — бачити їх під час прогулянки вулицею, бо там простору більше, а зовсім інша — коли добрі кілька десятків мешканців цієї планети битком набились в одному приміщенні. 

 

Ніби й мають повне право, вони в себе вдома. Але лишенько, як же важко бути поруч із ними! Від них ллється дуже багато емоцій, думок — вони дуже сильно розхитують простір, у якому живуть. Збожеволіти можна.

У голові знов запаморочилось, а неприємний тупий біль стиснув скроні.

 

«Стоп! Іди геть!», — подумки звернувся Ларейєн до цього незрозумілого йому явища. Біль відступив, запаморочення минуло.

«От наволоч», - пролунало звідкілясь. 

 

— Ларейєне, — окликнула його Саміра. Чоловік миттєво сконцентрувався на місці, де вони знаходяться зараз. Саміра стояла в черзі, і якраз перед нею була лише одна людина, тож наступною цей юнак за стійкою буде обслуговати її. Ларейєн підійшов до неї та встав поруч.

— Гей, куди? — вигукнула жінка, що стояла за Самірою та ще кількома відвідувачами.

— Пані, ми разом, це мій чоловік, — доброзичливо посміхнулась їй Саміра, але жінку ця відповідь явно не задовольнила. Вона почала щось роздратовано буботіти собі під носа, кидаючи на Саміру з Ларейєном розлучені погляди та намагаючись залучити оточуючих до цієї сварливої розмови. Але жоден відвідувач у черзі не реагував: хтось спілкувався між собою, хтось розглядав асортимент напоїв і десертів, вивішений над стійкою; хтось копирсався у смартфоні, планшеті, хтось слухав музику з плеєрів, хтось робив селфі.

«Вони залежні від гаджетів, що собі створили. На поточному етапі їхнього розвитку це не надто заважає їхній біологічній життєдіяльності, а в соціальному плані навіть допомогає будувати мережу відносин. Але, як і будь-яка залежність, скоро це перейде межу та змусить вищі раси, нас у тому числі, втрутитись», — пригадав Ларейєн пару фактів із одного з безлічі інструктажів. То он, мабуть, про які гаджети йшла мова… Цікаво, скільки часу земляни ще мають?

 

— А це що була за мова? — спитав Ларейєн Саміру. — Ми ж іншою говоримо.

Саміра тільки зараз помітила, що він має рацію. Жінка звернулась до неї не тією мовою, якою тут розмовляють, і яку задля зручності завантажила вона собі перед прибуттям на планету — як і Ларейєн. Однак чому було зрозуміло все? І чому вона змогла відповісти?

Натомість Ларейєн, схоже, жодного слова не зрозумів.

 

— Вітаю, що ви будете? — звернувся до Саміри та Ларейєна бариста, бо якраз підійшла їхня черга. Жіночка в черзі все ще обурювалась і продовжувала неголосно щось буботіти. 

Саміра замовила для себе великий лате з карамельним сиропом і чизкейк. Ларейєн і гадки не мав, як розібратись у цьому різноманітті меню, тож вона йому запропонувала спробувати чорну каву без цукру та кілька мафінів із різними начинками. 

— Думаю, я доволі добре знаю твої вподобання, — посміхнулась Саміра. 

— З якою начинкою мафіни будете? — запитав бариста, виставляючи їхнє замовлення на тацю.

Ларейєн навмання вказав на чотири різні варіанти, навіть не читаючи — все одно йому ці назви анічогісінько не скажуть.

 

Розруховувалась Саміра за допомогою годинника на своїй лівій руці - приклала його до терміналу, й оплата пройшла.

— Ого, очманіти! — пролунало десь ззаду.

— Це ж, мабуть, у тієї баби нова модель смарт-годинника, що в нас лише наступного року вийде в магазинах.

Ларейєнові перехопило подих.

«Баба»? Це вони про Саміру? 

Він уловив у просторі заздрість і водночас зневагу, що випромінювали ті двоє підлітків, які обговорювали годинник. 

— Не зважай, — тихо сказала йому Саміра. — Ходімо за наш столик.

 

Ларейєн узяв тацю та попрямував за Самірою, все ще відчуваючи неприємні струмені тієї ж заздрості та надмірної уваги.

Чоловік поглянув на свій таких самий годинник. Ніби з технологічної точки зору помилки немає, і в цей період розвитку планети така ось річ цілком існує - тобто, вони не принесли сюди щось таке, що випереджає поточний часооблік. Чому ж мова пішла про наступний рік?

 

«Не хвилюйся, — відчув він, що Саміра подумки його підтримує. — То ж діти».

«От саме ця думка нас колись і згубила», — промайнуло в Ларейєна в голові, але все ж він вирішив послухати Саміру та спробувати проігнорувати все це неподобство. У просторі відчувалась напруга, і в чоловіка ніби й волосся почало ставати дибки.

Передчуття не надурило: пригоди в цій кав'ярні для них не завершились.

 

Коли Саміра та Ларейєн підійшли до столика, там вже сидів якийсь незнайомець, на тому ж стільці, де лежала сумка Саміри. Перед ним стояла маленька чашка чи то еспресо, чи то ристрето - схоже, найменша з усіх, що є в цьому закладі. Мабуть, він узяв найдешевший напій.

Сумка Саміри виконувала роль доволі зручної подушки під попереком цього чоловіка, і він із задоволенням на неї спирався.

— Пане, перепрошую, — звернулась до нього жінка. — Ви зайняли наш столик.

— Киш… — швидко та сухо кинув Самірі чоловік, широким жестом махнувши на неї рукою, ніби вона була обридливою мухою.

Ларейєн отетерів — він вже не міг згадати, коли бачив подібну поведінку та коли відчував подібну енергетику. Уже за мить він рвучко кинувся вперед, до цого невігласа, але відчув, що Саміра його зупиняє.

«Не варто, нам конфлікти не потрібні», — вловив він її прохання до нього, і так само подумки відповів: «Маєш рацію… Але це неподобство».

Ларейєн окинув оком кав'ярню в пошуках вільного стільця, який, можливо, варто просто піднести до цього столику… Хоча бажання сидіти поруч із цим нахабним чоловіком не було.

 

— Може, підемо на вулицю, та поснідаємо десь у парку? - звернулась Саміра до Ларейєна. — Попросимо, щоб нам перелили каву в одноразові стакани, а все інше упакували?

— Нє, ну ти диви… — гучно промовила та ж жіночка, що кілька хвилин тому тихо обурювалась через те, що Ларейєн підійшов до Саміри біля барної стійки. — Оце такі ходять-ходять, а потім смітять у наших парках, бруд лишають! Не вміє молодь цінувати те, що ми для них створили!

 

На мить Ларейєнові знов заболіла голова, а скроні неприємно запекли. 

«Геть!» — подумки промовив він. Це знов допомогло.

На вулиці, напевне, вже почав вітер вщухати, тож натовп із кав'ярні ніби розчинився. Люди брали напої з собою та виходили, тож з'явилося більше вільних місць. Неподалік від столику, що обрала при вході до кав'ярні Саміра, звільнився ще один, тож Ларейєн із полешенням попрямував туди та поставив на нього тацю з кавою та десертами.  

«Лишаймось тут», — подумки відповів чоловік.

Так, йому було в цьому місці дуже незручно. Але хіба це не чудовий шанс бодай трохи краще розібратись, як мислять земляни?

 

Саміра ж, як бачив Ларейєн, почувала себе цілком спокійно. Так, він уловлював від неї цілий спектр відчуттів, який дуже хотілося буквально силоміць взяти й відрізати від коханої жінки - сум, біль, відразу та навіть деякий слабкий відтінок… відчаю?

Чому відчай? 

«Треба про це поговорити», — подумав Ларейєн. Саміра вголос негучно йому відповіла:

— Не хвилюйся, у мене все добре. Нам багато про що насправді треба поговорити, але саме ця тема не найголовніша.

Пока вона це промовляла, спробувала забрати свою сумку, але той невіглас знов відмахнувся з якимось неприємним і зневажливим фирканням — справді, ніби проганяв якусь муху, таргана чи мишу.

— Пане, я б хотіла забрати свою сумку, — вдруге звернулась до нього Саміра. Чоловік її проігнорував.

 

У кав'ярні стало трохи тихіше. Декілька відвідувачів поглянули на цього нахабного гостя та Саміру. Жінка знов спробувала забрати сумку, і незнайомець вже втретє махнув на неї рукою, але тепер зачепив свою чашку, і вона чомусь аж дуже гучно розбилась.

Світлою підлогою розтікалась темно-коричнева рідина. 

 

— Ти шо, курво, береги поплутала?! — прогарчав незнайомець і рвучко підвівся, звертаючись до Саміри. — Зараз будеш мені ось це все злизувати та назад збирати, а ще свіжий кофе купиш, як ізвінєніє! 

 

Він був доволі кремезний, набагато вищий за неї. Його зім’ятий одяг та неголене обличчя вкупі з відвертим хамством справляли не найкраще враження.

Із-за стійки вискочив молодий чи то офіціант, чи то прибиральник із віником і кинувся замітати уламки чашки. 

 

Ларейєн похмуро окинув поглядом цього неприємного грубіяна, який вже вкрав майже дві хвилини їхнього часу, і повільно рушив до нього.

— Повтори, — промовив він, дивлячись йому прямо у вічі.

Ларейєн зі своїм дуже високим зростом, охайним одягом і вишуканою, майже аристократичною поставою, був ніби якимось протиставленням, протилежністю того пересічного грубіяна.

— Шо тобі повторити? — прогарчав незнайомець, але вже з меншою впевненістю. — Ану валіть звідси! 

І він знову всівся на стілець, увалившись всією свою вагою на сумку Саміри. 

 

— Перепрошую, але ви сидите на моїй сумці, — терпляче промовила Саміра. — Віддайте її, і ми підемо.

 

У кав'ярні вже панувала тиша: тепер усі гості слідкували за цим дійством, і чути було хіба що активну роботу кавового апарату. 

— Ти мені спочатку кофе принесеш, а потім підеш, — розплився в огидній самовдоволеній посмішці чоловік, оглянув Саміру з ніг до голови та демонстративно вмостився зручніше на її сумці. — Шо, лялю, слабо мужчінє приємно зробити?

Він огидно захихотів. 

 

У черзі хтось його передражнив. Бариста якраз віддав каву дівчині, вона виходила на вулицю, і він збирався обслуговувати наступного клієнта.

Ларейєн помітив, що цей працівник на кілька секунд відволікся від роботи і почав кудись телефонувати.

 

— Це хто там вякає! — гучно заволав незнайомець у той бік, звідки було чути сміх. — Я зараз повякаю вам тут!

Ларейєнові урвався терпець.

«Пробач, Саміро, але це край», — подумки промовив він до неї, різко відсунув жінку вбік і хлопнув грубіяна по спині, привертаючи до себе його увагу. 

— Шо за… — різко загарчав грубіян, знов підводячись і злісно витріщаючись на Ларейєна. 

 

— Ти, пройдисвіт! Паразит! Свинота!

На Ларейєна налетіла жінка — та сама, що весь цей час буботіла у черзі, а згодом обурювалась із приводу бажання Саміри поснідати в парку.

— Забрав усі мафіни, недоумок! Ти що, зовсім очманів? — заверещала вона, грубо смикаючи Ларейєна за ліву руку.

 

«У якому це сенсі?», — здивувався Ларейєн.

— Шановний, я все наше замовлення оплатила? — голосно запитала Саміра в баристи. Працівник кивнув, намагаючись водночас заварювати каву та розмовляти по телефону, що він тримав плечем біля вуха.

 

— Ось, бачите? Ви, напевно, помилились, ми взяли лише своє, за що заплатили, — відказала Саміра жіночці і, користуючись цією хвилинною несподіванкою, нарешті забрала свою сумку зі стільця.

— А мені що тепер, сидіти чекати поки нових мафінів нароблять? — верещала жінка.

—Ти, курво, нікуди не підеш! А то я не бачив, як ти позирала на мене! — знову розплився в огидній усмішці невіглас, рвучко простягнув руку до Саміри, але вона відсахнулась.

Жіночка з черги продовжувала скандалити та тягати рукав Ларейєна:

— Стільки в черзі відстояти! А тепер що, дарма? Відповідай, ти, довбню!  

— Ну то шо, до тебе чи до мене? А твій алєнь нам хоум-відео зробить! — вишкірився невіглас, недвозначно пестячи себе в області застібки на штанях.  

 

Незважаючи на доволі огидну ситуацію, збоку це все мало майже кумедний вигляд. Невисока жіночка, що майже повисла на руці Ларейєна, поки той і гадки не має, що від нього хочуть, і бандитского виду неохайний чоловік, що намагається аж настільки незграбно залякати жінку серед білого дня…

 

Абсурд же! Колись самі Ларейєн і Саміра будуть сміятись із власних виразів обличчя в усій цій історії — але не зараз.

Саміра відчула, що їй вже по-справжньому страшно, а от Ларейєн, уловивши це від неї, миттю однією рукою розлючено змахнув їхню тацю з напоями та десертами на підлогу. 

Хтось у вже невеликому натовпі в черзі зойкнув. Бариста заметушився. 

«Не варто!» — намагалась зупинити чоловіка Саміра, але той не відреагував.

 

— Стій, — вкрадливо промовив Ларейєн, позираючи прямо у вічі невігласові і водночас відсуваючи жіночку з черги від себе. Саміра нервово озирнулась довкола, її руки дещо затремтіли. 

Очі грубіяна раптово стали ніби скляними, і він завмер, а його долоня так і лишилась на рівні ширинки. 

— Це щ-що т-т-таке.. — нервово заїкаючись, промовила жінка, що кількома секундами раніше кидалася на Ларейєна.  

У кав’ярні панувала тиша. Невіглас зробив кілька кроків уперед, маючи той же самий відчужений вираз обличчя, і повільно впав: спочатку на коліна, потім гепнувся всім тілом на підлогу. 

У натовпі здивовано загомоніли. 

 

— Та ви всі задовбали! — вигукнув бариста з-за стійки.

— Ви теж! — огризнувся Ларейєн, швидко рушив до Саміри та пригорнув її до себе.

За мить вони обоє зникли з кавярні, і водночас у приміщенні тріснули всі вікна, розбилася купа чашок на стійці, із грюкотом попадали важкі картини зі стін, зчинивши неабиякий гармидер. 

Підлогу було повністю всипано битим склом і залито кров'ю постраждалих відвідувачів. Але Саміра та Ларейєн цього вже не бачили.